Читати книгу - "Бекомберґа. Ода моїй сім’ї"

цього Їм ніколи не згадував Бога, здається, зараз він почувається по-справжньому самотньо.

— Куди він має тебе забрати?

Він піднімає руки і знову зникає в музиці. Старий чоловік далі лежить, поклавши голову на стіл, ніби молиться, його маленька куртка затісна на спині. Я думаю про зображення, яке мені показала Сабіна, зроблена зі спини фотографія оголеної жінки, яка, молячись, лежить на підлозі.

По дорозі в коридор мені на спину між лопатками приземляється велика рука Едварда, ніби він вимірює на моїй спині таємну відстань. Я обертаюся, і він опускає руку. Раніше я бачила його лише на відстані, коли він поспіхом проходив далеко коридором, на ньому був незастебнутий білий халат, він ніколи не звертав на мене уваги. Тепер дивиться на мене, широко усміхаючись.

— То це ти — донька?

— Так, це я.

— Який маленький скарб. Тебе треба остерігатися.

— Не знаю, чи треба, — відповідаю здебільшого через те, що не хочу, аби запала мовчанка. У коридорі лише ми.

— Думаю, так. Ти нагадуєш Їммі. У вас одинакові очі, ви однаково рухаєтеся. Ніби власники заводів.

Я бездумно торкаюся повік. Едвард сміється і відштовхує мене з дороги, ніби я маленька кулька.

— Ти чуттєва. Це добре. Але більше не буду тебе затримувати.

Він іде до Їма, я чую, як там, усередині, затихає музика.

Їм і Сабіна залишаються сидіти в каплиці, коли інші вже повернулися до відділень. Едвард, відвернувшись, стоїть у дверях і чекає на них. Сабіна показує на ангелів на стелі.

— Коли Мікеланджело завершив одного зі своїх ангелів у Сикстинській капелі, він подивився на нього і запитав: «Чому ж ти не живий?»

Їм коситься на Едварда.

— Слухай, він нас чекає.

— Едвард ніякий не ангел, він кавалок лайна. Не було жодного лікаря, який би за п’ять хвилин не питав, чи не піду я з ним погуляти. Я — найкраще, що в них є.

— Мені він видається цікавим.

— Звісно. Я так і подумала, коли побачила тебе вперше. Ти такий же невинний, як Едвард. Ви нічого не пережили.

Вона притуляється до нього і продовжує говорити в його светр.

— Тобі подобається тут бути. Так?

— Подобається. Це дивно. Чи не дивно?

— Трохи, мабуть, дивно, але мені траплялися і дивніші речі. Розчарований?

Їм усміхається і відсуває її від себе.

— Ідемо?

Едвард непорушно стоїть біля дверей, лише повільно тягнеться дим від його сигарети. Останні промені сонця освітлюють його постать.

— Я бачу тебе зсередини, — каже Сабіна і повертається в його обійми.

— І що ти там бачиш?

— Надто велике серце. Йому там замало місця. Ти п’єш для того, щоб воно зменшилося. Мені шкода, але це не допоможе. Можеш вибрати всі свої нутрощі, разом із серцем, але все одно відчуватимеш біль. Що ти робиш сьогодні вночі?

Їм хапає себе за груди.

— Напевно, лежатиму і витріщатимуся на місяць.

— А не хочеш піти зі мною?

— Куди?

— На вечірку.

— Сабіно, як ми можемо піти на вечірку?

Вона вдивляється йому в очі, цілує його і шепоче:

— Ти хочеш піти погуляти чи ні?

— Дідько, та, звісно, що хочу.

— Що ж, тоді.

Едвард викидає сигарету геть, обертається і дивиться на них.

— Ви йдете?

На червоному світлі світлофора біля церкви Бромма Едвард озирається на Їма, який сидить на задньому сидінні.

— Тих ангелів малювала фру Єртен, коли була тут. Сподобались тобі?

— Вони не можуть не подобатися.

Сабіна тримає в руці маленьке дзеркало і веде за ним очима, ніби спалахом.

— Але з тими ангелами в лікарні завжди не до ладу, — відповідає вона.

— Чому?

Її погляд вислизає. Дзеркальце зникає в сумочці.

— Не треба, щоб у лікарні було красивіше, ніж назовні, — каже