Читати книгу - "Про життя"

дуже хотілося. Може, якби від коханого чоловіка, все було б інакше… Але що маємо, те маємо, сама винна.

— Та не переживай, — раптом сказала акушерка, ніби вгадавши її думки, — як візьмеш своє маля в руки, тобі в ту ж мить стане все рівно, від кого воно родилося. Дитина — то дар Божий, можеш мені повірити, я знаю, про що кажу.

Віта лише недовірливо пхикнула.

Досвідчена акушерка Люда цього разу помилилась. Віта помордувалась ще три години і в неї відійшли води.

— Добігалась, мать твою розтуди, — кричала вона на Віту, дивлячись, як під ногами в тієї розпливається калюжа, — просила ж як людину — ляж, мені тебе оглянути потрібно. А ну марш в пологовий зал!

Віта, підтримуючи пульсуючого живота, підтюпцем побігла, ледве залізла на високий спеціальний стіл.

Потуги продовжувались не довго. Раз — і Віті здалося, що вона здулась, ніби повітряна кулька.

«Господи, — перше, що подумала вона, — невже все закінчилось!». Їй не хотілось бачити ні дитини, ні лікарів, нікого. Тільки спати, спати, спати…

І раптом, вона почула, як дитя пискнуло. Спочатку тихо, а потім все вимогливіше і вимогливіше.

— До грудей потрібно прикласти, молозива хай сьорбне, — сказала акушерка, — тримай свою дівчинку.

Віта мимоволі простягла руки. Акушерка вклала їй згорток, вже обтертий від слизу і одягнений у смішну жовту шапочку і такого ж кольору кофтинку. Дитина раптом розкрила очі, подивилась на Віту. У її погляді (Віта могла поклястися!) промайнуло щось схоже на задоволення і впізнавання, мовляв, я знайшла свою маму, тепер спокійна. І в ту ж мить Віта її полюбила. Більше ніж себе і будь кого на світі.

— Доця, — прошепотіла вона, — моя донечка…

Стерпиться — злюбиться

— Заходь, чого стоїш, — Тетяна трохи ширше відчинила двері, впускаючи чоловіка (бувшого? теперішнього? Бог його знає) в хату, — додому прийшов, не кудись же…

Вона знічено замовкла, побачивши, як у Вікторових очах промайнуло щось схоже чи то на гнів, чи то на занепокоєння.

— Я не те мала на увазі, — швидко, наче хто за нею гнався, проказала Тетяна, — я хотіла… Заходь, — повторила вона.

Віктор закинув спочатку валізу, потім зайшов сам. У передпокої, тримаючись за руки, наче школярики на фізкультурі, стояли діти. Вони в усі очі дивились на батька, мов на чужого.

«Ми і справді давненько не бачились, — подумав Віктор, — але ж не настільки, щоб вони могли мене забути. Що дітям у мою відсутність про мене наплели?»

— Привіт! — сказав Віктор і підморгнув дітям, по особливому, як було заведено між ними — два рази лівим оком і раз правим. Це був таємний знак, який означав, що вони, всі троє, у «змові» і будуть захищати одне одного перед матір'ю, бабою і усім світом «до останньої краплі крові».

В ту ж мить діти кинулись до батька, неначе з рогатки вистріляні. Менший обійняв за ногу, вчепившись в неї, мов кліщ, старша донька повисла на шиї. Тетяна, спостерігаючи за цією картиною, невдоволено насупилась. Вона трохи ревнувала дітей до Віктора, а може, і не трохи. От за що, питається, вони так батька люблять? За те, що швендяє по світу, як отой…прости Господи, не знаєш навіть як сказати, то вдома живе, то хто зна де? А вона, мати, завжди з ними. І така дяка!

Діти наперебій розповідали батьку останні новини. Він мовчки переводив погляд з сина на доньку і лише щасливо посміхався. У його випадку (чи краще сказати у їхньому з дружиною) дім — це були діти. І все. Більше нічого спільного, окрім прожитих разом років. А хіба цього мало?

«Куди все поділося? — думав Віктор, спостерігаючи, як Тетяна господарює на кухні, готуючи вечерю, діти, вдосталь поспілкувавшись з батьком, пішли в іншу кімнату у своїх важливих справах, — колись любили одне одного, діти народились, не від святого ж духу. Де все? Зараз навіть посміхнутись одне одному — тяжка робота. Ох, життя…»

Віктор уважніше, ніби вперш бачив, придивився до дружини. Вона була симпатичною: стрункою, білявою, з ясними блакитними очима. Комусь — за щастя така жінка. Тоді якого ж дідька, питається, йому від неї ні холодно, ні жарко?

Віктор раптом уявив, що Тетяна завела собі коханця. А що, цілком може бути, вона дійсно симпатична жінка. Якою буде його реакція? «Приб'ю, — вирішив Віктор, — обох. Мені можна, їй — ні». Він усміхнувся своїм думкам. Прибити, може й захочеться, але не від ревнощів чи великої любові — це звичайне чоловіче почуття власника. Моє, значить моє, і руки зась тягти.

А от Тетяна його любила, Віктор це знав і відчував. Тому й бісилася: то виганяла з дому, дізнавшись про його пригоди, то назад кликала, то речі через вікно викидала, то ходила мало не по п'ятах, не знаючи, як вгодить. Жінки взагалі любили Віктора. Власне, приклавши певні зусилля (а інколи і без них) він міг причарувати будь кого, чим і користувався безсовісно, вплутуючись, наче джміль у павутину, в стосунки, інколи зовсім непотрібні. І так зачаровував своїх пасій, що вони відпускати його не поспішали, навіть знаючи, що стосунки ці безперспективні. Ну, і хто скаже: дар це, чи прокляття? Дивлячись, як користуватись…

Додому Віктора, звичайно, тягнуло. Який дурень сказав, що чоловіки до дітей ставляться досить байдуже? Мовляв, будь який мужчина, потенційно, може стати батьком невеличкого народу, то що йому якихось двоє чи троє «отприсків»? Маячня яка! Діти — це все. І Тетяна мала в руках безпрограшний козир: коли Віктор ну дуже вже далеко відривався від сім'ї, починала шантажувати, що не дасть бачитися з дітьми і налаштовувала їх проти нього. Мовляв, не любить вас батько, проміняв на невідомо кого. Чудова база для відновлення сімейного життя! Віктор поважав би Тетяну набагато більше, якби вона відпустила його і не псувала йому стосунки з дітьми. Але маємо те, що маємо. У жінки, яка любить, і налаштована на збереження сім'ї (якої?! якої?!!) своя логіка, котра інколи не піддається ніяким