Читати книгу - "Зодчий із пекла"

І слухала музику. Аліну знайшла Надя. Я почула її крик.

— Чий?

— Аліни. А потім вийшла Надя й сказала…

— Одразу вийшли?

— Я… Повірте, не пам’ятаю. Ні, не одразу. Надя до мене зайшла і каже… Не пам’ятаю, але щось вона сказала. Про Аліну.

— Що кричала Аліна? Які слова?

— Ніяких, просто вискнула — і все.

— Скільки часу пройшло після крику Аліни до приходу Щукіної?

— Не знаю. Я на годинник не дивилась.

— Грала музика. Що саме, коли кричала Аліна, коли зайшла Щукіна?

— Не пам’ятаю. Я читала. Музика — так просто… Повірте, я звикла, майже не слухаю.

— Скільки сторінок встигли прочитати за цей час?

— Не пам’ятаю! Дві-три, може, п’ять, шість…

— Що читали?

— Коельо. «Одиннадцать минут».

— Де книга?

— У мене в спальні. Принести?

— Не треба. Чому ви не вийшли на крик?

— Не знаю. Не продумала, що… Що воно так страшно. Думала, знову якась дурня.

— Яка саме?

— Ви сміятиметесь. — Досить-таки перелякана, вона все ж трохи кокетувала. Жінка до кінчиків нігтів.

— З чого?

— Хіба Надя не розповідала?

— Про що?

Ярижська повагалась:

— У нас в туалеті вночі хтось воду спускав. Чи сама спускалася. Не знаю. І Тимофіївна, і Аліна казали, ніби хтось чужий бував у домі. Сліди залишав. Брудні. Когось бачили в дзеркалі, відбиття. Ніби привида. Дівчину. Вони всі когось боялися.

— Хто саме — всі?

— Аліна, Тимофіївна, Надя.

— На це були якісь підстави?

— Повірте, не знаю. Будинок великий, ще не обжитий. Нас із чоловіком часто немає вдома. Баби розповідають якісь легенди.

— Які?

— Колишні власники дому всі загинули. Не по-хорошому. То були страшні часи — війна, революція. І потім, коли технікум тут організували — то підпал, то епідемія. Забагато загадок, чутки якісь… Люди боялись працювати, коли музей був. Один директор тільки й тримався…

— Але працювати у вас не відмовляється чимало людей.

— Звичайно, ми ж добре платимо! — Ольга розвела руками. Персні на її пальцях, зі скромним достоїнством нагадали: є чим платити. — І соціальні гарантій також… Все по закону!

— А чому ви саме їх вибрали? Зачеп?

— Чому? Не знаю… Тобто, я хотіла, щоб у нас працювали родички. Допомагали б одна одній. Аліна молода, моторна. Красива дівчина. На очах у баби, та приглядала. З часом у нас куховарити буде їхня кума, ми вже домовилися.

— Династія. Як у кращих домах Лондона й Парижа?

— Чому б і ні? І скандалів менше, і крадіжок, коли родичі працюють.

— Але ж, мабуть, не тільки вони до вас родиною приходили? Чому саме їх? Тимофіївна вже стара. Яка з неї прибиральниця? Ледь ходить.

— Не так вона вже й погано ходить. І прибирала добросовісно… Вона цікава бабка. Розповідала, як німцям служила під час окупації. У цьому ж домі.

— Невже вона їм догодила?

— І не тільки! Вона допомогла парк врятувати!

Кінчев хмикнув:

— Партизанка?

— Повірте, ви дарма смієтеся. Звісно, вона ніяка не партизанка була. Просто німці на Різдво хотіли рубати найкращі ялинки, ну, щоб у домі прикрасити, а наші люди упросили їх залишити. Дали хабара. Позносили хто сала, хто курку, хто чого. А Тимофіївна передавала. І ялинки залишилися! І досі стоять! Ви ж наш парк бачили?

Ольга Володимирівна шарпнулась показувати з вікна парк, але слідчий зупинив:

— Що ж, Тимофіївна розмовляє німецькою?

— Не знаю. Не питала.

— Як вона сприйняла звістку про смерть онуки?

— Жахливо!.. Це було просто жахливо! Як зайшла — так і впала. Ми одразу «Швидку» викликали. Вони на диво швидко приїхали.

— Так, я бачив. Тимофіївна якось коментувала смерть онуки?

— Коментувала? Ні. Закричала щось, схопилась за серце — і впала. Бідна жінка! Треба їй допомогти з похованням… А коли Аліну будуть…

— Що закричала Тимофіївна, побачивши Аліну мертвою?

— «Я знала, я знала, що так і буде!» — чи щось таке.

— Що вона знала?

Ярижська тільки розгублено розвела руками.

Кінчев озирнувся:

— А це що за двері? — підвівся й сіпнув за ручку. — Зачинено.

Ольга Володимирівна відповіла безтурботно:

— Це в кабінет чоловіка. Він їх ніколи не відкриває, заходить через залу, як усі.

— У вас ключі є?

— Ні. Може, в Наді… Та можемо й через зал…

Але слідчий не поспішав виходити із затишної бібліотеки.

— Пізніше. А чоловік ваш де?

— У справах поїхав до столиці. Ще вчора.

— Коли планує повернутися?

— Думав завтра…

— Ви сповістили його про ці події?

— Так, щойно. Він так розстроївся!

Кінчев відхилив балконні двері, оглянув краєвид і пішов до гвинтових сходів.

— Прикраси в стилі модерн, — сказала Ярижська.

— Замовляли у столиці?

— Навіщо? Вона чудово зберіглася. Замінили тільки дерев’яні частини — сходи й поруччя.

— Так, красиві, — слідчий без пошани затупотів по нових сходах. Він помітив, що всі в домі ходять виключно в капцях і його грубі теплі черевики геть не пасують до музейної вишуканості меблів та підлоги.

Ольга Володимирівна пішла слідом.

Тісна башточка була світлою й затишною: великі вікна, зелень у кашпо, посередині — круглий стіл з легкими вигнутими стільцями. На один з них усівся Кінчев. Ярижська примостилася навпроти.

— Часто тут проводите час?

— Повірте, немає коли.