Читати книгу - "Зодчий із пекла"

Якось чай пили увечері.

— Чим заклопотані?

— Ремонт… Він стільки сил забирає… У нас тут дизайнер з Києва працював, найкращий у реставрації. Може, чули — Буруковський? Ні? Ось-ось приїхати повинен. У нього такі вимоги до матеріалів! До якості! Сам перевіряє, кожну щілинку. Кирило весь у справах, а ремонтом займаємось більше я з Валентином.

— Валентином?

— Ну, з дизайнером, Буруковським.

— Чому ви вирішили поселитися тут? У Барвінківцях?

— Чоловік придбав завод. Перспективи непогані… Мінеральні води просто під ногами течуть! Це ж здоров’я людей! Ну, і екологія тут непогана, і місця мальовничі.

— Так, нічогенько, — Кінчев підвівся й визирнув у вікно. — А гараж новий збудували?

— Ні, при музеї там сарай був.

— Там можна сховатися?

— Ви мене лякаєте!

Він усміхнувся:

— Чим?

— Хтось ховається в гаражі?

— Я такого не казав.

— Але може сховатися.

— Ви часто туди ходите?

— Ну… Взагалі-то так. Виїжджаю майже щодня.

— Самі зачиняєте?

Вона розгубилась:

— Буває, що й ні. Вдень. Приїхала — й знову їду. Територія охороняється. І двірник, він, коли тут, відчиняє. Там у нього ці… всілякі… інвентар.

— Ночує тут?

— Ніколи! У нас восьмигодинний робочий день. І два вихідних. Дехто, звісно, понаднормово працює, але це оплачується додатково.

— Хто працює понаднормово?

— Надя Щукіна. Раніше й будівельники.

— Та-а-ак…

Слідчий спустився вниз, у бібліотеку, до високих шафі м’яких меблів.

— У Аліни Зачепи були вороги? Їй хтось погрожував?

Ярижська знову розвела руками:

— Мені вона нічого не казала. Але чогось боялася.

— Привидів?

— Мені здається, не тільки.

— З чого це було видно?

— Не знаю. Дивилась так.

— Може, вона боялась вас.

— Мене?! Чого б це?

— Ну, ви — хазяйка, боялась не догодити.

— Я б це побачила. Спитайте в Наді, я когось хоч раз вилаяла як слід?

— Ну, якби й так, хіба вони про це казали? — обоє змовницьки перезирнулися. — Скажіть краще, як можна потрапити в будинок непоміченим? Через задній хід, через парадне?

— Та як завгодно! Ну… Задній хід завжди зачинено.

— Котрий?

— Обидва. Але чому саме через двері? Повірте, якщо хтось схоче, він і у вікно влізе, і через балкон. Хіба ні? Я казала, що потрібні грати, хоча б на першому поверсі. Але дизайнер відмовив, це порушить ансамбль. Скоро проведемо сигналізацію.

— Значить, ви не почуваєтесь у безпеці?

— Тому й платимо охороні. З часом буде більше прислуги, може, хоч трохи слідкуватимуть. Для власної ж безпеки.

— Від усього не вбережешся…

Вона злякано кліпнула довгими пухнастими віями. Туш, звісно, від найкращого виробника.

Слідчий подивися значущо:

— Ці шафи на таких тонких ніжках. Ніжки міняли? Якісь вони ненадійні… на вигляд.

— Меблі тут старі. Може, і справді… — подивилась униз.

— Необережно зачепите — кісток не позбираєте.

— Хіба?

— У минулому році зовсім невелика шафа впала на вчительку Рокитнянської школи — забила на смерть. Потім вийшло розпорядження у школах по всьому району шафи до стін прикрутити. Я був у комісії з перевірки техніки безпеки.

— Правда… Я скажу Валентину. Хай подумає.

— А вам не спадало на думку, що хтось полює не на прислугу, а на вас?

— Що?! На мене?

— Не обов’язково. Ваш чоловік займається бізнесом, звісно, має ворогів.

— Для чого ж тоді вбивати Алінку?

— Залякати. Попередити. Знищити небажаного свідка.

— Ви хочете сказати, що в нас кілер бродить, як у себе вдома? Хтось із охоронців з ним у спілці? — Ольга Володимирівна раптом розчервонілася. — Тут і зараз небезпечно?

Кінчев задоволено підвівся:

— Я нічого не хочу сказати. У мене для цього — жодних підстав. Але думати треба й над такою версією. Щоб невдовзі тут не з’явилися ще мерці. З охоронцями я поговорю на вулиці. А потім ще огляну будинок.

І пішов. Лише кивнувши на прощання.

Миршавий, як їжачок.

Залишив розкішну жінку саму в кріслі. Збентежену, спантеличену, злякану. Огорнену непевністю, наче туманним серпанком.

Колючий мужик.

Огидний.

Ще свідки

А Кінчев уже був на першому поверсі й зазирав до так званого кінозалу, де його помічник, студент-практикант Міша Шерман, старанно записував показання ремонтників, які сиділи поруч. Троє робочих збентежено мовчали, в очікуванні кінця письменницьких трудів помічника слідчого й моменту, коли вони, розписавшись, зможуть повернутися до роботи. Їхній одяг — старі джинси, обтріпані спортивні шаровари, розтягнені светри та картата байкова сорочка на одному — вносили прикрий дисонанс у вигадливо-сучасний інтер’єр розкішної зали. Усі троє однаково тримали руки на колінах. Один, огрядний лисий чоловік, сидів посеред дивану й виглядав на бригадира. Праворуч від нього примостився літній сивий вусань з худим обличчям та негустим сірим волоссям, ліворуч — чорнявий молодик.

— Закінчую останній протокол, Вікторе Артуровичу, — старанний Мишко шарпнувся вгору, але Кінчев не переймався субординацією:

— Сиди, пиши. Ну, як воно?

Наївно-ясноокий студент Шерман лише захоплено покрутив головою. На другий день першої в житті практики — нелюдське вбивство. Та ще й у такому палаці! Хлопчина миттєво схуд від всепоглинаючого почуття відповідальності.

Дві затишні шкіряні канапи стояли перпендикулярно до величезного екрана. Між ними — два глибоких крісла, так само світлошкірих, між якими помістився низький столик, зайнятий зараз паперами практиканта. Усі ці меблі складали у плані букву «П», між ногами якої