Читати книгу - "Panicoffski"

от так саме він і дав мені змогу стати італійкою.

— А ти знаєш італійську?

— Ні. Але мушу вивчити. Я це, власне, збираюся зробити скоро. Піду на курси десь восени. Це буде найменше, чим зможу віддячити Італії за те, що я щаслива нині. Можу тут жити, подорожувати, працювати й нічого не боятися. Я, як і ти, Освальдо, хочу використати нове життя, щоб побачити світи, щоб дізнаватися про речі, вчитися життя. Це так захопливо!

Дзвінок на «той» світ, що про його (світу) існування я вже забув

— Я мушу перевірити мобільний, — раптом сказала Фабі. — Вже година, як мала б бути вдома. Нік міг дзвонити.

Коли вона увімкнула телефон, її очікування підтвердилися. «Я мушу йому подзвонити». Вона спокійно набрала номер і вже за секунду сказала дуже ніжним, але й діловим голосом: «Привіт, бейбі! Як ти?» «Тропічний світ» був у розпалі, вона лежала голою на животі просто біля мене й спокійно своїм протяжним ніжним голосом обговорювала з Ніком якісь побутові дрібниці. В мене прутень став стовпом. Я лизнув її в єдвабну сідницю, пішов нижче-нижче, досяг зайчика, але він мене відмовився пускати. Я здивувався, але натомість почав її мастурбувати пальцями. Її тон до Ніка став ще ніжнішим, вона все частіше повторювала слово «бейбі». Я поцілував у шию й заліз язиком до вуха. Вона, не перериваючи розмови з Ніком, знайшла вільною рукою мого аґреґата і стала мастурбувати його. Я шаленів, мені здавалося, що такого кайфу я не мав ніколи у житті. Я зовсім втратив контроль над собою. Було неймовірно солодко-збуджувально чути цю тверезу опановану розмову з бойфрендом за таких обставин, усвідомлюючи, що фізично нею володію я. Вона навіть сміялася з якихось його жартів у цей час. Відтак сказала: «Маленький, зачекай-но секунду, мені треба віддати книжку бібліотекареві». Вона поклала мобільний трохи вбік, а тоді сказала: «Ось прошу!»— і лизнула голівку. А я відповів: «Дякую, чи можу бачити ваш бібліотечний квиток?» — і різко пішов пальцями до гори, там, де знав, що це спрацьовує щоразу. «Звичайно», — відказала Фабі бібліотекареві, і його звичні до гортання сторінок пальці раптом поглинув бурхливий потік, а очі читачки втратили залишки осмислености. Я взяв мобільний і з притиском вклав його їй у руки. «Бейбі, все супер, буду вдома за півгодини. Чао, чао», — останнє «чао» вона вимовила в цілковитій знемозі.

Ми вийшли на вулицю. Небо було холодне, але незвично зоряне. Ми повільно йшли, обійнявшись, на автобусну зупинку й дивилися на зорі. «Не можу знайти хрест», — промовила Фабі. «Який хрест?» — «Сузір'я Південний Хрест». — «Фабі, його видно лише в південній півкулі». — «Не може бути!» — «Та ґарантую». — «Як-то так?» І вона ще довго шукала Південного Хреста на небі, а я вивчав очима її вухо, профіль, запам’ятовував риси, сподіваючися тримати їх у собі якнайдокладніше у жахному передчутті годин? днів? місяців? розлуки.

Жив собі підстаркуватий пердунець

Жив він собі та жив. Мав уже 55 років і дорослу дочку. Мав він також ґейські вусики, лисину, популярний у Лідсі італійський ресторан і барильце. Виглядав він гидко, був низького зросту, платив своїм працівникам погано, і його ніхто не любив. Nobody likes me, but I don't care! Він не мав смаку, слухав нафталінну музику. А мав десь із п'ятнадцять мільйонів фунтів стерлінгів у банку й італійське походження. При цьому він вважав себе британцем і свято вірив, що иноземці окупували його країну й нищать британську культуру. Коротше, був він шматком лайна і навіть усвідомлював це. Він звик уже до думки, що нікому не потрібний і що життя котиться в бік логічного кінця. Як же ж він здивувався, коли в нього раптом і всерйоз закохалася чарівна бразилійка, екс-коханка його знайомого маляра, що розробив дизайн його клубу й ресторану «Акваріюм», — Фабіана де Роберто. Найімовірніше, вона його полюбила за уміще. Він знав усе про тонкощі приготування макаронних страв і міг розповідати про це годинами. She luwed it! (тобто «полюбиЛЛа»).

Я, чесно сказати, не дуже був готовий аж до такого відвертого викладу на папері статевих стосунків із Фабі й Беґі з боку Панікоффскі. Спершу навіть хотів цього позбутися або скоротити до мінімуму. Однак усе-таки утримався. Вочевидь, судячи з обсягу, який ці епізоди мають у рукописі Освальда, для нього це було важливо. Весь час стосунків із бразилійкою його дуже гризла ця потреба зберігати все в таємниці. Коли він сварився з Фабі, коли мучився з непевности, то міг поділитися цим лише зі мною і з сестрою Долорес. Друзі в Лідсі часто питали про причини його сумного настрою. Йому постійно доводилося щось вигадувати. Тож, думаю, написане ним прорвало греблю, яка довго стримувала єство. Адже Панікоффскі — людина надзвичайно комунікативна і має нездоланну потребу ділити почуття з иншими людьми. Тепер, коли він не може ділити їх із Фабі, вирішив поділитися з усіма, хто готовий це читати. Можливо, він сподівається, що прочитає й Фабі, якій він колись обіцяв описати їхню історію. Це було влітку напередодні фінального матчу чемпіонату світу з футболу за участи Бразилії. Я тоді разом із Маленою приїхав до Лідса й познайомився з Фабі, а також із Тасі та ще з одною подругою Адріаною, яка лише за пару тижнів перед тим прибула з Бразилії. Всі разом ми вирушили до картинної ґалереї Дейвіда Гокні в Солтері. Потім ми сиділи в пабі над каналом і теревенили. Тасі сказала щось про незвичайність нашого знайомства. «Ніколи в житті не спілкувалася з такими людьми, як ви». Вона мала на увазі, що опинилася серед літераторів (Малена, до речи, теж авторка кількох романів, які вийшли в неї вдома хорватською), і те, що Панікоффскі нині вважається в Україні клясиком поезії, що його вірші вивчають навіть у шкільній програмі. Тож коли нас — письменників — виявилося аж троє в одному місці, Тасі це дуже схвилювало. Панікоффскі сам-один, окремо, їй з літературою якось не ототожнювався. Для неї творчість його натури перш за