Читати книгу - "Червоні хащі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А Степан і Галину свою привчив до того футболу, навіть дочка з ними сідала. Якось випала їхня черга на Новий рік: ми в них зустрічали. А по телевізору почали десь відразу після курантів хокей показувати — щось там із канадцями чи з американцями. Господарі уважно дивляться, а гостям доводиться з ними за цим спостерігати.
З усієї фізкультури я тільки лижі поважав. Молодим бігав у лісі. Ну, тоді багато хто бігав. Нашу школу постійно примушували, навіть для вчителів якісь лижні заліки тоді вигадували. Мабуть, знову до війни готувалися, та я не про це.
Що знав із футболу, то це Андрія Шевченка, якого визнали найкращим у світі. Це було приємно. Мабуть, ось і всі мої знання в цій площині.
З цим Шевченком, між іншим, вийшла цікава історія — вже тут, у Червоних Хащах. Якось зайшла в їдальні розмова про те, що непогано би було навесні поїхати кудись на екскурсію. Я і запропонував вирушити по Шевченківських місцях, бо вони якраз неподалік. За день би спокійно впоралися, тільки пообідати там і автобуса знайти.
То Йосип відразу мені й відповів, що найкраще Шевченківське місце у світі — це зліва перед штрафним майданчиком. Я тоді ледве зрозумів, що він не Тараса, а Андрія мав на увазі. Старенький часто-густо вставляв щось про футбол, до першої-ліпшої розмови, та я на те не звертав уваги. Уже звик. Я більшу частину його монологів пускав повз вуха. Бо інакше здурів би.
* * *На ранок після весілля ми прокинулися пізніше, ніж зазвичай, уже десь ближче до десятої було. Воно і зрозуміло: хлопці випили, пізно полягали ще й нервувалися перед сном. Повернувшись зі санвузла, я сів на ліжко й дістав свої фото, які зберігав у красивій круглій залізній коробці з-під данського печива, яке подарували Марії школярі на її останній дзвоник, коли ми випустили восьмий клас і пішли вдвох на пенсію.
Журба тихенько стогнав під укривалом, сигналізуючи навколишньому світу, як же йому погано, Карасьов забрав у Йосипа свою краватку і борсався в шафі. Старенький теж устав, почистив зуби і гучно, щоби досадити Журбі, привітав палату: «Доброє утро!». «Доброго», — відповів я, все ще не полишаючи надії привчити цього дідуся до правильної мови.
Григорій теж щось промукав зі свого місця, а горбун нічого не відповів. «Нєм, как риба», — влучно, як на мене, пожартував Старенький, дивлячись на нього. Я закінчив перебирати фото і вирішив, що все-таки повішу біля мапи своє улюблене, з нашого весілля. Йосип підійшов і здивував мене: тільки подивився на картку й нічого не спитав.
Але нахабно всівся поруч і почав про своє: яка Грузінка зараза, немає на неї Аніскіна, тільки гроші забирає та мріє всіх нас поховати в такий спосіб, аби в неї побільше грошей залишилось. «Откроєт, падла, кафешку і будєт мутіть лавешку. Давно говоріла, шо мечтаєт за ето», — казав він, очікуючи на мою гнівну реакцію.
Проте я ніяк не реагував, замість цього розбирався зі шпильками та обережно встромляв зайві у Микитину подушечку, щоби нічого не лишилось і не вкололо мене вві сні. Зрозумівши, що з мого боку підтримки не буде, Старенький перемкнувся на Журбу: «Шо, доходіш, дєбошир? Кто вчера ходіл нозямі своїмі інваліднимі, нє подскажеш? А кто у мусора наркоту клянчил, а?».
Григорій тільки жалібно видихнув, і тут до палати зайшла Новіченкова. Лікарка сьогодні знову виглядала так собі, та я вже звик. Ну, питуща жінка. Буває. У нас років десять така завучка була, Анжеліка Григорівна. Тоді ще Марія мусила завучем стати, проте з району нав’язали ту, нехорошу. Ох, натерпілися від неї, поки на пенсію спровадили…
— Садітєсь, жалуйтєсь, — одразу зреагував на Новіченкову Старенький, аж підстрибуючи на місці від бажання якнайшвидше розповісти світу про те, як йому сьогодні весело: — А скажитє, голубушка, нема у вас случаймо марафету, шоб одному потєрпевшему с души журбу прогнать?
Риба здриснув у коридор, Новіченкова зайшла, сіла на підвіконня, сумно подивилася на нас і розвернулася до Журби:
— Грігорій, у меня для вас плохіє новості. Очень плохіє, — після чого навіть Йосип замовчав і стало чути, як на вулиці лютує січневий вітер.
* * *— У вас, дорогой мой, положитєльний рєзультат на СПІД, — продовжила лікарка, а Григорій перевернувся на другий бік, обличчям до стіни, ніби намагаючись переконати себе, що все це йому примарилось у похмільному сні.
Проте Старенький мовчати не став — не та порода.
— Положитєльний — ето ж здоровий, да? — різко спитав він у Новіченкової, але та у відповідь лише сумно похитала головою і після страшної паузи додала:
— ВІЧ-позітів. Ето значит вірусоносітєль.
— Хто, етот? — підірвався з місця Старенький і підскочив до мене. — С какіх дєлов? Бодя, хоть ти єй скажи, шо закусивать же надо!
— Андонєнко… Нє ведітє сєбя, как етот самий… — скривилася жінка і показала нам аркуш, що його весь час тримала в руці. — Он, смотрітє.
Ми подивилися. Там було багато незрозумілого, та внизу великими літерами надруковано: «ПОЗИТИВНИЙ», — тож помилки не було.
Журба вже не витримав, повернувся до нас, виборсавши обличчя з укривала.
— І сколько мнє? — спитав він тремтячим басом у Новіченкової, вже червоніючи очима, в яких за мить з’явилися сльози. Вона зістрибнула з підвіконня, потерла крижі й почала думати над відповіддю.
— Я нє знаю. Проверіть єщо надо. Да, сєйчас с етім борются, уже многіє вакцини єсть… Хотя в вашем возрастє, конєшно…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоні хащі», після закриття браузера.