Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

снаряда, щоб уникнути своїх обов’язків...». Тридцять вісім ваших товаришів полягли під час цієї атаки. Полягли за батьківщину. Ви — жалюгідний солдат, Майяре. Більше того, скажу вам, що я насправді про вас думаю: ви — покидьок!

Альбертові стало так важко, що він аж заплакав. Тижнями він мріяв про кінець цієї війни, і отак вона для нього закінчується...

Генерал Морійо продовжував свердлити його поглядом. Він справді вважав таке боягузтво ницим. Його дратував цей зіщулений нещасний солдат, в якому втілювалась вся безвольність.

— Але ми тут не займаємось дезертирами. Моя справа — це війна, розумієте? Ви, рядовий Майяре, постанете перед військовим трибуналом, перед воєнною радою.

Альберт більше не міг триматися струнко. Руки, опущені вздовж штанів, почали тремтіти. Це — кінець... Історії про дезертирів та про солдат, які самі себе ранили, щоб не йти на фронт, усім відомі й не нові. Він багато чув про воєнну раду, особливо в 1917 році, коли Петен взявся наводити порядок у тому бардаку. Невідомо навіть, скількох тоді відправили на смерть, бо за дезертирство трибунал ніколи не милував. Хоч насправді розстріляних було не так і багато, але всі вони померли однаково швидко. Швидкість виконання покарання є частиною покарання. Отже, Альбертові залишилось жити три дні. (Це в найкращому випадку.)

Але він мусить пояснити, що це — помилка! Та Прадель чіпко свердлить його своїм поглядом, і це виключає будь-яку надію...

Це вже вдруге він прирікає Альберта на смерть. Є якийсь шанс вижити засипаним у земляному завалі, але не поставши перед воєнною радою...

По спині та з чола, заливаючи очі, струмочками стікав піт. Він почав ще сильніше тремтіти і повільно мочитися прямо там, де стояв. Генерал і лейтенант дивилися на мокру пляму, яка збільшувалася на штанах.

Альберт не міг дібрати слів. А генерал зрозумів це як виклик (він знався на викликах, він же генерал).

— Лейтенант д’Олней-Прадель вказав тут, що чітко бачив, як ви кинулися в ту яму. Чи не так, Прадель?

— Чітко бачив, пане генерале. Абсолютно точно.

— То як, рядовий Майяре?

Альберт мовчав. Не тому, що не міг дібрати слів, — йому просто відібрало мову. Він вичавив з себе лише:

— Це не так...

Генерал насупив брови.

— Як це не так? Ви брали участь в атаці до самого її кінця?

— Е-е-е, ні...

Тут треба було сказати: «Ні, пане генерале», але в такій ситуації думати про все заразом неможливо.

— Ви не брали участі в атаці до самого кінця! — закричав генерал, гримнувши кулаком по столу. — Бо на той час стрибнули у вирву! Чи не так?

(Як можна далі про щось говорити, коли генерал ще й б’є кулаками по столу...)

— Так чи ні, рядовий Майяре?

— Так, але...

— Звичайно, що так! Лейтенант Прадель вас чітко бачив, адже так, Прадель?

— Так, пане генерале, бачив чітко.

— Ваше боягузтво не можна пробачити, рядовий Май­яре...

Генерал підняв пальця.

— Ви мало не загинули через своє боягузтво. Але вам покари не уникнути.

У житті кожного трапляються моменти істини. Вони бувають рідко, звичайно. В житті Альберта Майяра саме такий і настав удруге. У наступні слова він уклав усю свою відвагу:

— Це несправедливо.

Оту фразу, як спробу щось пояснити, генерал Морійо міг би легко відкинути, але... Він замовк, схиливши голову, і здавалося, задумався. Прадель спостерігав за сльозою, що бриніла на кінчику Альбертового носа, той не мав можливості її витерти, закам’янілий в своїй позі. Краплина скочувалася повільно, дрижала, витягувалася, не наважуючись впасти. Альберт голосно шморгав, але краплина не здавалася. Це вивело генерала зі ступору.

— Але... ваша попередня служба була непоганою. Не розумію... — підсумував він, безсило опускаючи плечі.

Щось сталося, але що?

— Навчання в підготовчому таборі Мейлі? — прочитав генерал. — Марна... тааак, — він схилився над паперами.

Альбертові було видно лише ріденьке сиве волосся, крізь яке проглядала рожева шкіра черепа.

— Поранений на Соммі... тааак... Ага, ще й Есні! Військовий санітар, тааак, е-е...

Генерал стріпнув головою, як мокрий папуга.

Краплина на носі Альберта нарешті впала на підлогу. Це штовхнуло його думку до нового відкриття: це просто гра.

Генерал випробовує його.

Думки Альберта починали намацувати шлях, до нього повернулася здатність обдумувати те, що вже сталось, і відбувається прямо зараз. Коли генерал підвів на нього очі, він уже знав, він зрозумів, — і рішення начальника не було для нього сюрпризом:

— Я врахую ваші попередні заслуги, рядовий Майяре...

Альберт голосно передихнув. Прадель спіймав облизня! Його спроба натиснути на генерала могла би дати результат. Якби все вийшло, він таким чином позбувся б Альберта як небажаного свідка. Досадно, що зараз не розстрілюють. Прадель — умілий гравець. Він нахилив голову, ледве стримуючи своє роздратування.

— У сімнадцятому, бачу, ви були молодчагою! — повернувся до свого генерал. — Але зараз...

Він розгублено здвигнув плечима. Відчувалося, що він сумнівається. Для військового такого рангу кінець війни — найгірше, що може бути. Він шукав рішення, ламав голову, але мусив прийняти як кричущий факт дезертирство за кілька днів до перемир’я. Хоча це вже не стане причиною для розстрілу. Це вже не актуально. Цього ніхто не зрозуміє. Це вже навіть матиме небажані наслідки.

Життя Альберта досі висіло на волосині. Але, схоже, його не розстріляють, бо це вже не популярно зараз.

— Дякую, пане генерале... — вичавив він.

Морійо сприйняв ці