Читати книгу - "Бомбардир"

знайомий… Мабуть, забули давнього друга?

– Друга? Хто б це міг бути? – Вона глянула з цікавістю.

– Шкільних часів. Ваш однокласник… колись навіть захистив вас від несправедливих обвинувачень.

– Невже Сергій Гайдук?! – вигукнула молода жінка.

Я розсміявся:

– Згадали! Саме він.

– Це серйозно? – здивовано й протяжно мовила вона.– Ви знайомі?

– Більш-менш. Я працюю у футбольному журналі і…

– Ото новина! – вона відступила на крок, сплеснувши руками.– А Сергійко просто молодчина, досяг свого!..

– Але ж ви знаєте, Настю, як важко його розговорити!

– Це точно! – Вона знову взялася за ножиці.

– Я саме збирався дещо про нього написати… про дитинство і юність. А він тільки відмахується. Мовляв, їдь у Марганець, поговори з Настею…

– Ви серйозно?!

– Авжеж! Вона, каже, багато розповість, людина надійна.

– Боюся, дещо йому не сподобається! – усміхнулася Настя.– Та ні, Сергій, певно, пожартував. Ми ж із ним… я його навіть в «Інстаграмі» знайти не змогла, щоб підписатись… А тут ви!

– Давно не бачилися?

– Дуже.– Ножиці і далі цвірінькали над моєю маківкою.– Я за цей час устигла школу закінчити, до університету вступила, провчилася три курси, заміж вийшла, сина народила… Стільки всього… І раптом він про мене згадав! Ото друг, чи ти ба!

Мені вчулася в її голосі іронія, але я відразу збагнув, що за цими словами ховається образа. Настя змовкла, зосереджено закінчуючи роботу.

– Ну от…– нарешті мовила вона.– Готово! Миємо?

– Що? – Я був розчарований. Ниточка, яку мені вдалося простягти між Сергієм і цією молодою жінкою, з якоїсь незрозумілої мені причини обірвалася.

– Голову миємо? – Вона раптом усміхнулася.

– Обов’язково!

Мені довелося переміститися до мийки, потім повернутися в крісло, де Настя висушила феном мою зачіску, що елегантно зменшилась, і завершила всю процедуру коротким слівцем: «Усе!»

Я поліз по гроші, але вона раптом мовила, трохи затнувшись:

– Знаєте… Клієнтів однаково немає… Давайте я пригощу вас кавою. Правда, у мене тільки розчинна. Та й цукор скінчився.

Я був готовий і не на таке, аби тільки вона розмерзлася й розговорилася.

За кілька хвилин ми вже сиділи за столиком у закутку, звідки було видно двері до перукарні. У Насті кілька разів дзвонив мобільний, але вона, не дивлячись, скидала виклики.

– Ви сказали, Сергієві може не сподобатися те, що ви про нього скажете. У вас були конфлікти?

Я намагався повернути розмову в потрібному напрямі.

– Та ні, просто пожартувала. А конфлікти… З ним неможливо було конфліктувати. І все через його характер. Він завжди вмів наполягти на своєму. Але не так, як інші. Візьме за лікоть, скаже кілька слів, зазирне в очі… І тобі відразу зрозуміло – його правда. Просто якийсь гіпноз…– Вона всміхнулась і відразу змахнула з обличчя усмішку.– Знаєте, він із тієї рідкісної породи чоловіків, з якими почуваєшся абсолютно захищеною. У мене й чоловік такий – складний, але надійний. А з Сергієм ми дружили, було. Він у мене домашки списував, після школи додому проводжав. Жили ми поряд, він подобався моїм батькам. І мені теж. Спокійний, якийсь… правильний… А на школу йому завжди було начхати. Знаєте, як він казав? Мені там нудно, я ж знаю, що все це мені ніколи не знадобиться…

– Вірив, що стане футболістом?

– Мабуть, ні. Він про майбутнє взагалі ніколи не говорив.

– Займався у футбольній секції?

– А в нас тут її немає й ніколи не було…

– І чим він захоплювався?

– Як усі. Футбол – у дворі або на стадіоні. Узимку хокей. Уже по першому снігу на шкільному спортмайданчику ставили цеглини замість воріт, грали без ковзанів, а замість шайби – тенісний м’яч. У морози ми в карти різалися в нас удома. Улітку втрьох – Іванцов, Сергій і я – ходили на пляж на водосховище. Купалися, загоряли до чорноти, іноді хто-небудь пиво приносив. А потім усе це якось скінчилося…

– Чому? – запитав я.

Але вже й сам здогадався – пригадав власну дочку в тому ж віці. З її заплутаними й наївними дитячими історіями, які швидко перетворилися на складні й болісні сюжети.

– Дівчата дорослішають швидше…– Настя глянула в бік дверей.– Чомусь стало з ними нецікаво. Ну ясно ж – чотирнадцять років. Дискотеки, старші хлопці. Залицялися до мене, намагалися сподобатись. Мені це лестило… Потім з одним зав’язалися стосунки. У нього машина, каталися вечорами. У мене просто метелики в животі, закохалася по вуха… Ми з ним одного разу довго цілувалися біля самого будинку, потім розпрощалися. Мій залицяльник поїхав, я в під’їзд – а там мої приятелі, Гайдук з Іванцовим: «Зачекай, Настю, поговорити треба…» Чого це, думаю, однаково завтра в школі побачимось… А Сергій: «Настю, зав’язуй з ним!» «Це ж мудило повний! – підтакує Іванцов.– У нього одне на думці…» Ох я й розлютилася! Відштовхнула Сашка – і бігом угору сходами…

– А потім?

– Потім? – Вона всміхнулася, повела плечем.– У школі все наче як зазвичай – поки що. Але я відчувала, що Сергій на мене вже по-іншому дивиться. Начебто здалеку. І жодного разу більше не підійшов… А щодо мого принца обидва, зрозуміло, не помилялися. Але то вже інша історія, його не стосується…

– Так і розійшлися?

– Виходить, що так… А незадовго до його від’їзду з міста в Серьожки теж почалися неприємності… Не знаю, у чому там була річ, але наче якимсь чином йому допоміг наш фізрук, В’ячеслав Іванович…

Вона потяглася за телефоном. Жест зрозумілий – бесіду закінчено, більше Настя нічого не скаже.

– Ну що ж.– Я відсунув чашку й підвівся.– Дякую за все. Й останнє запитання.

– Давайте.– Вона теж підвелася, машинально потерла скроню.– Тільки дійсно останнє. Щось я сьогодні не у формі.

– Настю, ви справді жодного разу за всі ці роки не бачились із Сергієм?

– Я б не стала приховувати. Думаю, в Марганці він жодного разу відтоді не з’являвся. А що, власне, йому тут робити?

– Та мало що. Батьків, наприклад, відвідати.

– Містечко в нас невелике, я б знала. У всякому разі, до мене він не заглядав і не телефонував… Краще скажіть – як йому там живеться?

Я затнувся – уже встиг забути про свою брехню.

– Нормально. Про його успіхи ви, напевне, знаєте, про них тільки ледачий не пише… А в іншому… Живе футболом. Дуже талановитий, і все йде до того, що з часом стане одним із найвидатніших нападників Європи.

– Одружений?

– Ні. Поки що ні.

Вона відвела очі, не бажаючи зустрічатися зі мною поглядом.

На цьому ми розпрощалися.

Уже виходячи на площу, я здогадався, де взяти