Читати книгу - "Скелет у шафі"

ти за вчена, що не вмієш підкоряти природу!?» – вдався до останнього арґументу невидимий опонент Світлани. «А навіщо її підкоряти?» – раптом подумала вона. Проте щоб відігнати ці думки, заявила Чучундеру, що не встигла запастися свічками. Тоді прибулець повівся так, мов би прожив у цій хаті усе своє свідоме життя: понишпорив рукою серед понурих глечиків, видобув якогось недогарка, застромив його до кухля і черкнув сірником.

Кухнею застрибали тіні. Від цього жалюгідного світла й присутності тубільця Світлані здалося, що стіни розступилися і навіть гроза принишкла. Свічка, яку господиня раніше звикла бачити на святковому торті, в ролі прикраси у формі чобітка чи шишки на полиці трельяжу, необхідного атрибута ворожки для сеансу магії, тут, у селі виявилася набагато серйознішим предметом. Якби в цю хвилину Крохмальська володіла порцеляновою люстрою вісімнадцятого століття з витійливими бароковими формами, перевантаженими важкими кришталевими дармовисами в вигляді дубових листків, то, не замислюючись, проміняла б її на цю плебейську скіпку. Усвідомивши всю важливість цього шматка воску, Світлана впала у такий транс, що уже була готова опуститись на коліна перед цим чудотворцем. Але голос Чучундера висмикнув її із екстазу:

– Взагалі, здалося б зігрітися.

І на стільниці появилася пласка металічна фляга із зображенням мисливця й собаки на рахітичних лапках. А за корок їй правив кукурудзяний качан.

Досі Крохмальська майже не вживала алкоголю, лише в день восьмого березня і то тільки шампанське. Але зараз її шлунок не мав нічого проти горілки домашнього виробництва. З рук цього безстрашного чугайстра Світлана і бензину напилася б, не тільки сивухи. Побачивши, як Чучундер вправно наповнює келишки, вона мимоволі згадала Гоблика, який минулої зими з нагоди нового року так невміло відкорковував шампанське, що воно продірявило стелю і корок від пляшки приніс сусід з горішнього поверху.

– На жаль, не можу вам нічого запропонувати, город – дуже невигідна річ: скажімо, цибуля виростає вся відразу, а мені треба на кожний день. Так що маю поки що одне багатство – комарі… – зігрівшись і припинивши тремтіти від страху, розвела руками Світлана. Звичайно, у її загашнику водилася бляшанка з консервованими сардинами, але Крохмальська не відважувалась принести її в жертву, бо з харчами було сутужно, а поштарка Цидулка ще не швидко поїде до міста на закупи.

– І в мене – це ж саме, але я не звик сподіватися милості від природи, – сказав Чучундер і вийняв з-за пазухи пакунок, який виявився шматком сала, і замахнувся ножем на цей натурпродукт.

Господиня відчувала себе так, наче не Чучундер до неї, а вона до нього в гості завітала. Але коли вона випила паленки, продегустувала солонинки, то пройнялася такою великою впевненістю за майбутнє, що викотила на стіл банку з консервованими сардинами. Хоча й тримала їх на чорний день. Біля Чучундера вона чулася на сьомому небі. Та й салу, видко, в її шлунку сподобалося, бо сиділо там тихо. Наклонувавши бутербродів із риби в олії, Світлана порозкладала їх на палітурці журналу «Під прапором ленінізму». А коли хотіла подати один з них гостеві, то він притримав її руку:

– Не хвилюйтеся, минули ті часи, коли я не діставав до столу…

Світлана мимоволі згадала колегу Фуксу, для якого навіть поїсти було цілим випробуванням: під час чергового обіду на його костюмі неодмінно появлялася така велика пляма від сметани, хоч мочай у неї вареник.

І тут зненацька появилося… світло! Це було просто свинство! Від досади Світлана хотіла задмухати свічку. Проте Чучундер випередив її, пальцями погасивши сей недосконалий світильник. Світлана поглянула на Чучундера, мов на мольфара. Хлопця подібної моделі їй доводилося бачити хіба що в пригодницькому кіно. Якось, переглядаючи по телевізору «Клуб кіноподорожей», вона бачила, як болгари під час якогось свята на босу ногу танцюють по розпеченому вугіллі, але не сподівалась зустріти щось подібне у вітчизняному селі. Їй не хотілося, аби такий загадковий мужчина пішов. Але як сказати йому про це? Лише дихала глибоко, наче в лікаря на оглядинах. Здавалось, Чучундер відчув її острах.

– Бувайте здорові, пані, – сказав він, при цьому схилившись над нею так низько, що «пані» почула, як він пахне горіховим листям, сіном і тютюном, від чого серце так і просилося на гріх! Світлана знала, що на горіхах настоюють горілку для лікування болю у шлунку. Але щоб ця рослина наділяла мужчину такою еротичною звабою – про це навіть не здогадувалася! В кожної людини є індивідуальні відбитки пальців і запах. І цей суб’єкт не був обділений принадою. Але то був такий пахіт, з яким носу Крохмальської ще не доводилося мати справу. Адже від тих хлопів, які час від часу з’являлися в її житті, відгонило одеколонами, від солодкавих і міцних духм’янощів яких боліла голова. Щоправда, в останню хвилину пригадавши, з якою місією вона опинилася в Обертівці, Світлана ще спробувала боротися зі своїм шалом. «І чому це я так різко реагую на якийсь запах? – запротестувала Світлана в душі. – Людина я зрештою чи тварина? Адже повинна бути різниця між мною і собакою, для якої пес мітить свою територію». Проте не мала сил побороти потяг до Чучундера. Вона знала, що нижчі створіння шукають одне одного за запахом, але й припустити не могла, що й вона – інтелектуальна особа також скотиться до цих примітивних істот, перейнявши їхню поведінку! Ще тиждень тому мріяла, аби Чучундер доріс до її рівня, отоді вона йому віддасться. Але тепер збагнула, що на це потрібно було б потратити половину свого існування, а жити треба вже. Швидше колобок повіситься, ніж Чучундер з’їсть за тиждень трактат Канта чи Гегеля і почне філософствувати про те, що спільного між людиною і медузою. Зрештою, маючи такий жагучий погляд, він міг би говорити, що завгодно, йому можна було простити все!

Світлана почала перебирати в пам’яті імена наукових авторитетів, які б дали пояснення її поведінці. Пригадала: здається, Ніцше писав, що потрібно слухати голосу здорового тіла. І він мав рацію: все хоче свого: земля – дощу, жінка – хлопа. І Світланаобійняла Чучундера