Читати книгу - "Перли і свині"

Йому, Бобу Аскариду, поталанило більше, ніж його побратимам. У незмінних зелених окулярах, з піхвами для широкого леза ножа, який він носив із собою між лопатками, він став справжнісінькою тінню Бокаси. Йому навіть дозволялося бути дегустатором. Мало того, Аскарид Боб придумав новий рецепт, що сподобався Бокасі: з різними духмяними приправами, спеціями, афродизіаками. По суті, Бокаса був добродушним французьким клоуном. З нього був добрий моряк, але ще ліпший інтриган. Бокаса, як і належить людожерові, був людиною хитрою і пронозливою, як тварина. Природний розум диктатора відмітав усе, що він вважав зайвим. Гедоністичні нахили диктатора призводили до естетських вчинків. Чудового серпневого дня, коли бриніла вся природа, він надумав запустити брасом команду плавців по сірчаній кислоті: хто доплив, той і переможець. Чарлз Буковскі описав в одному оповіданні, що, просравши військовий бюджет, він наказав зображати літаки обідраним воякам. Які там буряки, які там алмази!

Бокаси тут не виявилося: він був чи у бігах, чи десь-інде, а тому Аскарид пройшовся до місця. Головний Мо-Мо підійшов і почав щось жваво говорити до Аскарида, а той лише мружив вузькі щілини очей на сонце і ворушив синіми губами. Очі, що дивилися вперед і нічого не бачили, очі, що вічно говорили, але рухалися лише губи. Здавалося, що він починав думати, а Абрахам Лі вловив тінь тієї думки. Абрахам Лі слухав суперечку між Бобом, китаянкою і Мо-Мо.

– У неї мати зулуска. На неї упала тінь, її треба вбити.

Здавалося, Аскарид задумався. Абрахам Лі почухав перенісся, загнав чотири патрони у вінчестерку і сказав:

– Ми підемо, або ви всі тут ляжете!

Боб Аскарид був атеїстом, комуністом, ворогом усього, що приносить прибуток, та ще й тінню Бокаси. Він відрізав одним махом голову Мо-Мо. Запакувавшись провіантом, вирушили в дорогу під густий теплий африканський проливний дощ.

Чесно, я не чекав від педика таких викрутасів. Але він таки зробив це, і вони пішли через пустелі, савани, джунглі: Аскарид Боб, Абрахам Лі, китаянка і Рита, що борсалася у військовому мішку. Вони ночували під небом кольору кривавого м’яса в запустілих хижах. Вони сиділи у велетенських порожніх містах, що нагадували «Гранд-опера», Пізанську башту, повиті ліанами, удавами, жорсткою травою, каталися на венеційських гондолах – залишках розкошів алмазних та нафтових королів. Вони сиділи у недобудованих хмарочосах з відкритими стінами, дивились на зелені болота і маніжилися, як ігуани, під теплим сонечком.

– Це схоже на Париж. Маленький Париж, – сказав Абрахам Лі.

– Заткни пельку, розумнику, – визвірився Боб.

– Люди кращають від дурнів, бо нічого їм не лишилося. Розумієш? – відповів Абрахам Лі.

Тут би треба було і задуматися Бобу Аскариду, але він пропустив крізь вуха. Інтелігентішка в проламаних окулярах, з рогозовою оправою. З упертістю віслюка Боб рвався у Браззавіль, найбільший річковий порт, щоб потім вийти у відкрите море. Абрахам Лі та китаянка наполягли на Пуент-Нуарі. Що з’єднувало цих людей? Швидше за все, не алмази, а страх, що хтось інший переріже з-за них горлянку. За місяць, обідрані та голодні, вони дісталися найбільшого морського порту Конго Пуент-Нуар.

За кілька алмазів, що їх об’їдений паршею метис прийняв як мідяки, їм дозволено було переночувати у розвалюсі, де щури виросли завбільшки з людину, і якби було треба, то обов’язково заговорили б. Але вони і так були ситими, прямо-таки блищали від сала. Чиє те сало, ніхто навіть не хотів думати. Боб Аскарид пропав на ніч. Повернувся він, як завжди, врівноважений і спокійний.

– Збирайтеся.

І вони покірно пішли, не зронивши жодного слова. Від Аскарида пахло чимось незвичним. Потім, пізніше, Рита зрозуміла, що це запах крові, свіжої людської крові.

Власне, якщо людина затялася, тобто щось утовкмачила собі в голову, то і перекрити нічим. Задивившись на гнилі води океану, Абрахам Лі усвідомив свою місію. І тоді вперше і востаннє Рита побачила жовте, звірине ікло людини з-під синьої, аж до чорноти, губи. Далі він мав той же вигляд, що й раніше. Тепер він знав, що не програє. Абрахам Лі мав освіту, Боб – зарізяка, і треба зробити так, щоб вони трималися купи, доки один одному не переріжуть горлянки. Або хтось один. Без різниці. Смерть тут грала лише виконавчу функцію, яку давно відбувала на далеких посиденьках газових камер чи гільйотин.

Вони йшли просторими світлими вулицями, а не задрипаними закапелками з готичних фільмів; йшли довго, аж поки не зупинилися біля місця усіх нечистот, що його складали роздовбані яхти, катери, скутери; курсувало тут і кілька кораблів. Один, з обідраними боками, торжественно пускаючи гудки, входив у гавань.

– Я про все домовився, – сказав Боб і підвів чорномазого верзилу з подовбаним обличчям і дитячим виразом нещастя в очах. Йому простягнули жменю камінців, але негр відкопилив губу і сказав:

– Давай дєавочка на ночь…

Абрахам Лі перезарядив гвинтівку і прямо наставив у лоба верзилі.

– Тода сам плавай. – Негр розвернувся і, розвіваючи червоними, що з дня в день згадували прання, турецькими шароварами, подався до катера. Тоді рука у Боба Аскарида різко, наче крило птаха, що робить круте піке, врізала у горлянку Абрахама Лі. Потім він узяв дівчинку і повів її за руку до того дяді.

– Уйобок, ублюдок йобаний, вони ж заїбуть її до смерті! Розумієш ти, напівкитайська мавпо?!

Аскарид знову повернувся, зробив різкий рух, знову наче крилом звалив Абрахама Лі, котрий встигнув зіп’ятися на ноги.

– Ето я понімай… Ето здорово…