Читати книгу - "Світовидові коні"

не хочу даремно губити воїв своїх.

— Пошліть на Рюген Свейна Хвіде, — мовив єпископ, — не одне лише капище, що в

Арконі, і всі вони наповнені багатствами. Коли ярл Гельсінгньору привезе вам докази, може тоді ви повірите, не мені — йому. Чи, може, ярл Свейн боїться рюгенських язичників?

І вигукнув Свейн, що стояв тут таки:

— Не знає страху душа вікінга! Я піду на Рюген і добуду золото, або з’ясую точно, що його нема!

Мудрий єпископ Абсальон, ох, вельми мудрий…

Багато бо вікінгів ходило на Рюген, але мало хто з них повертався до рідних берегів.

Ярл Свейн збирається у похід, і поруч з ним — Хальфдан Гаральдссон з Фенгонборгу.

Велимир, син Величарів, не пізнав би нині брата. З хлоп’яти, кволого та тонесенького, вибуяв зеленоокий красень, ніжними рисами схожий на ельфа.

Ярл Свейн Хальфданові — як другий батько. Як і всі Хвіде — здоровенний лобуряка, Свейн з Гельсінгньору любить смачно поїсти, випити доброго пива і помахати мечем.

Але вірний ярл Свейн в дружбі і завжди дотримує слова, давши його.

Обіцяв він Гаральду з Фенгонборгу опікуватись його сином і є нині Хальфдану другом і покровителем, наражаючись на небезпеку.

Бо недобрі чутки ходять про молодого ярла, звуть Хальфдана чаклуном і ворожбитом, а дехто — і дитям ельфійки, поріддям лісу…

Бо ніхто й ніколи не бачив матері молодого ярла…

Бо говорив часто ярл Хальфдан ріжним людям про те, як вони помруть і завжди збувались ті слова.

Бо обстоював ярл Хальфдан за відьмою Хнельд, яку єпископ засудив на спалення, а коли не вдалося врятувати чаклунки, підкупив ката, аби той задушив Хнельд, заки торкнеться до неї вогонь.

Бо на серці носить ярл амулет з бурштину поганського виду, поруч з хрестиком золотим, ніколи того амулету не скидаючи…

Бо письменний молодий ярл, і знає латини, а при дворі королівському лише двоє письменних людей: сам його превелебність та вчений секретар його, Саксон Граматик.

Аби не опіка Свейна та не милість конунга — скрутно прийшлось би Хальфдану, бо і за менші провини гинули люди. А так — лише дивляться на нього скоса двірські пани, та перешіптуються злякано їхні дружини…

У похід цей спорядив Хальфдан дві лодії, по півсотні людей кожна, і гойдають хвилі його дракар, що зветься «Норн» — «Доля».

Не перший раз юнак іде у битву, та вперше — у морську виправу, і нема радости в серці вікінга.

Не любить Хальфдан убивати, не приваблює його запал бою, і, хоч ніколи ще не бігав він від ворога, битва — не його стихія. Шанує юнак премудрість книжну і часом шкодує, що уліг батьковим наполяганням, а не подався в чужі краї шукати розуму.

А нині ще й болить Хальфданові душа, ой, як болить, а в шумі вітру вчувається півзабутий голос:

«Приходь до нас, братику, з миром…»

— Норн, — шепоче, вдивляючись у обрій, Хальфдан, — Норн…

Ярл Свейн досвідчений ватаг, і без втрат довів свої дракари до місця. Мав він намальовану на шкірі мапу, зроблену торговцями — шпигами, і, керуючись нею, висадився поблизу містечка з самою поганською назвою — Дажбоже…

Ярл Свейн Хвіде, як і багато данців, є потаємним язичником, і перед походом приніс на капищі, укритому в лісі, пожертву Одіну і Тору.

Тож не має ватаг злоби на поган руянських, але наказ є наказ, а виправа є виправа.

І ось уже знімаються з бортів дракарів дерев’яні кола з отвором посередині, і деревця стають осями, і лягає на ці осі стятий бойовими сокирами і нашвидкуруч обтесаний дуб-таран. Руянці, особливо в прибережних містечках, завжди насторожі. Тому Свейн неплекає надій на раптовий напад, і дійсно, зачинені вже ворота городища, до якого збіглися й люди з довколишніх рибальських селищ.

Городище міцно укріплене, з валами, зі стінами з дуба, з вежичок сиплються стріли, а зі стін — каміння.

Та раз за разом б’є таран у браму, від стріл вікінги затуляються щитами і одразу замінюють загиблих. Свейн поспішає впоратись до підходу підмоги з Аркони — не так уже й багато у нього людей, аби витрачати час.

Врешті розбито браму, але насмерть б’ються городян та рибалки, бо нема людини на Руяні, що не вміла б володіти мечем.

Свейн рветься до головного майдану, на якому принишкла гостроверха Святиня Дажбожа. Туди збіглися жінки та діти, засунувши за собою важкі двері, і там же мають бути рекомі скарби.

— Золота не візьмем, то хоч полону наберемо! — рикає Свейн, — вперед!

Захисники міста розсипались по вулицям і цільно стріляють з дахів. Час від часу падає хтось із лави, та знову змикаються данці і проходять небезпечне місце. Бій викочується на майдан, і Свейн уже певен перемоги, бо на відкритому місці славини, з яких рідко хто має на собі кольчугу, є легкою здобиччю.

Частина данців уже нишпорить по хатах, цуплячи все, що погано лежить, розбиваючи скрині та комори.

Хальфдан з мечем напереваги зазирає до якогось дворику, пильнуючи ворога, і раптом бачить, як вояк Хогі зі Свейнового дракара цупить за коси якусь дівчину, а та пручається, мов кицька, з усієї сили.

Хогі, побачивши свого, махає рукою:

— Іди, поділимось, товаришу! Битву бо скінчено…

Хальфдану раптом стає недобре. В скронях б’є кров, наче молот Тора.

«Отак і мою матір колись… взяли…»

Чому подумав саме це? І яке йому діло до чужої здобичі? Але Хальфдан зупиняється і мимоволі, не своїм якимось голосом каже грізно:

— Відпусти її!

— Гей, це не по-товариськи! — обурюється Хогі, та раптом відчуває під горлом холодне лезо клинка.

— Та забирай… — бурчить, — скажений вовк! От клята порода, ласа до жіночого м’яса…