Читати книгу - "Створи щось. Історії, які неможливо (не) прочитати"

безперечним кандидатом на те, щоб виступити з прощальною промовою на випускних урочистостях. Ось, власне, чому дядечко Генрі відправляє мене куди подалі. Гадає, що, переселивши мене до Твін-Фолс, зможе відвернути неминуче.

Отож, ми сидимо в аеропорту і чекаємо біля брами, коли оголосять посадку на наш рейс. Я відпрошуюся до туалету. У чоловічій вбиральні вдаю ніби мию руки, щоб глянути на себе у дзеркало. Мій дядечко якось запитав мене, чому я так часто дивлюсь у свічадо, і я відповів йому, що не так з фанаберії, як з ностальгії. Кожне люстро демонструє мені ту дещицю, що зосталася від батьків.

Я треную усмішку своєї мами. Зазвичай люди не тренують свого усміху посмішки в достатній мірі, тому коли більшості необхідно удавати щасливий вигляд, вони нікого не можуть пошити в дурні. Я муштрую свою усмішку повсюдно, адже ось воно що: це ж мій квиток до славного щасливого майбуття, до роботи у фастфуді. На відміну від прісного життя всесвітньо відомого архітектора чи кардіохірурга.

Вимальовуючись над моїм плечем, зовсім трохи позаду мене, неначе хмаринка з текстом моїх думок на сторінці коміксу, віддзеркалюється він — серцевий дефібрилятор! Установлений на стіні відразу за моєю спиною, вкладений у металевий контейнер за скляною заслінкою: щойно відкриєш — ввімкнуться сигнали тривоги й заблимає червоне проблискове світло. Напис трохи вище від контейнера «AED»[54] і знак — блискавка, що вражає символ серця. Металевий контейнер схожий на кіношну вітрину, в якій тримають королівські прикраси в якійсь голлівудській стрічці про пограбування століття.

Відкриваючи контейнер, я автоматично запускаю сигнал тривоги і вмикаю проблискове червоне світло. Швидко, перш ніж прибіжить якийсь герой-рятівник, я влітаю з дефібрилятором до туалетної кабінки для інвалідів. Сидячи на унітазі, я прикидаю, як відкрити контейнер. На його кришці надруковано інструкції: англійською, іспанською, французькою та ще й картинки намальовано, як у коміксах. «Дурньобезпечно» — аякже! Якщо забаритися, ця опція зникне. Невдовзі дефібрилятори замикатимуть на ключ, а коли вони будуть вилучені з відкритого доступу, то залишаться хіба що в парамедиків «швидкої».

Ось воно, у моїх руках, — моє безмежне дитинство. Моя особиста «Машина Блаженства».

Мої руки розумніші за інші частини мого тіла. Мої пальці знають, як просто зняти папір з електродів і приклеїти їх до моїх скронь. Мої вуха знають, як розпізнати голосне «біп!», яке означає, що пристрій повністю заряджений.

Мої великі пальці знають, що краще. Вони шмигляють по великій червоній кнопці. Начебто, це — відеогра. Немовби кнопка, у яку президенту досить тицьнути, щоб спалахнула ядерна війна. Одне лише «тиць» — і тому світу, котрий я знаю, гаплик. Розпочнеться нова реальність.

Бути чи не бути. Найбільшим Божим даром тваринам є те, що їм не треба робити вибір.

Щоразу, коли я розгортаю газету, мене негайно нудить. А пройде лише якихось десять секунд, і я не буду більше вміти читати. А ще ліпше те, що мені воно буде по барабану. Бо я не знатиму ні про глобальні кліматичні зміни, ні про рак, ні про масові вбивства, ні про атипову пневмонію, ні про деградацію екосистем, ні про релігійні конфлікти.

Аж ось по системі оповіщення аеропорту викликають моє ім’я. Що ж, навіть своє ім’я я більше знати не буду.

Перш ніж я себе зітру, я уявляю дядечка Генрі біля брами з посадковим талоном в руці. Він заслуговує на краще, ніж оце. Він має знати, що його провини тут нема. Тому з електродами, приклеєними до чола, я виношу з туалету дефібрилятор і йду головною залою аеропорту до воріт. Униз від скронь, наче тонкі, білі кіски, спадають витки електричного дроту. А перед собою на витягнутих руках я несу блок живлення, неначе той терорист-смертник, який ось-ось збирається висадити в повітря всі пункти власного IQ[55].

Побачивши мене, бізнесмени перестають котити на роликах свою ручну поклажу. Люди, що родинами летять на відпочинок, розкривають широко руки і завертають своїх дітей в інший бік. Якийсь хлопець вважає себе за героя. І тому він бадьоро горлає: «Усе буде добре!» Він мені каже: «У тебе є все, заради чого варто жити».

Хоча ми обоє розуміємо, що він — пустобрех.

Моє обличчя упріває так сильно, що електроди можуть зісковзнути. Це — мій останній шанс сказати все, що у мене накипіло, і я, коли всі на мене наводять оком, мушу відкритися: а я не знаю, чи щасливий це кінець. І я не знаю, як усе владнати. Двері в головну залу відчиняються, і до неї вриваються бійці служби внутрішньої безпеки. А я відчуваю себе одним з тих ченців-буддистів у Тибеті чи де ще там, який розплескує на себе бензин, а потім перевіряє, чи запальничка на ділі працює. Як незручно буде вимоклому в бензині просити сірника у випадкового перехожого, тим більше що сьогодні так мало людей палить. Я зараз посередині головної зали аеропорту, і з мене капає не бензин, а піт. Піт заливає очі, а думки мої рояться без ладу, одна збиває іншу.

Тут негадано з’являється мій дядечко, хапає мене за руку і каже: «Знай, Треворе: якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Він стискає мою руку, я стискаю червону кнопку. Кажу йому, що це ще не трагедія. Я кажу: «Я буду любити тебе і далі, дядьку Генрі … Просто не знатиму, хто ти».

У голові мої останні думки, то — молитви. Я благаю, щоб акумулятор був повністю заряджений. Щоб там вистачило напруги, аби стерти той факт, що я щойно перед кількома сотнями незнайомців вимовив слово «любов». Ба гірше, я сказав це своєму дядькові. І свою провину я