Читати книгу - "Поїзд, що зник"

і заробив по лобі так, що його й досі шукають. І знову мені гордо втерли носа: медсестра ніяких таких приводів до ревнощів не давала! Якщо хто її і проводжав кілька разів додому, так це жінка, лікарка, з якою вона працює. Красива така, як намальована. А мужиків - і близько не було! Хоч тут спитайте, хоч на роботі.

«Тут» я вже питав. Подякував стареньким і пішов до госпіталю. Лікарка, про яку розповідали бабусі, була не просто красивою. Я таку тільки один раз в житті бачив, та й то в кіно. У фільмі «Снігова королева». Ленінградська актриса, забув прізвище, головну роль грала. От вона була саме такою: красивою і холодною, як з казки Андерсена. Я одразу перестав почуватися мужчиною і перетворився на пацієнта, який жалібно скиглить щось на взірець: «Лікарю, у мене отут болить, я не знаю, що, але від цього не вмирають?»

Снігова Королева іронічно усміхнулась і я замовк. Тоді заговорила вона.

- Давайте по порядку. Яке у вас звання? Старший лейтенант? Добре, я так звикла звертатись. Так от, товаришу старший лейтенант, викиньте з голови всі ваші мужицькі дурниці. Ніяких приводів для ревнощів моя підлегла ніколи не давала. Можливо, у вашому міліцейському госпіталі деякі медсестри плутають домашнє ліжко з казенною койкою, але не в нас.

- А чим ви, даруйте, особливі?

- Ми - окружний госпіталь. До нас привозять або в такому стані, що пацієнтові не до амурів, або на комісування. Ви можете собі уявити, як простий солдатик хоче додому, до мами? Або як прагне свободи офіцер, котрому служба вже в печінках сидить? Тому у нас рук не розпускають.

- Невже ж у вас тут дисбат?

- Тут, щоб ви знали, порядку більше, ніж у дисбаті. При найменшому порушенні режиму замість дембеля відправляють служити до повного списання.

- Як караульного кожуха?

- При списанні караульного кожуха потрібно більше підписів - це раз. І два - у вашому конкретному випадку - і медсестрі, і її чоловікові скандали були протипоказані, як інфарктнику випивка. Вони стояли в черзі на службу в НДР - заробити на кооператив, на меблі, на посуд. Бо мало як життя обернеться. Вам уже розповідали про травму її чоловіка?

- Розповіли, як на консиліумі.

- Ото ж то. Заграють йому «Прощання слов’янки», що тоді? Так і помирати у своїй однокімнатній? Ні, товаришу старший лейтенант, такі обставини тримають сім’ю міцніше, аніж кохання.

Від автора: За часів Варшавського договору існували три великі угрупування радянських військ поза кордонами СРСР. Група радянських військ у НДР, Центральна група військ (Польща) і Південна група військ - в Угорщині. Була ще, правда, група у Монголії і невеликий підрозділ на Кубі та В’єтнамі. Але туди в черзі не стояли. Туди відсилали поза чергою в порядку покарання. Втрапити ж у Європу, особливо у найстарішу - ендеерівську групу - було мрією багатьох військових і їхніх дружин. Що не кажи, а німці жили краще, ніж ми. А якщо ще й з розумом здати свою квартиру в Союзі, то через кілька років вистачало не лише на кооператив, а й на машину, яку переганяли з-за кордону, бо там наші авто були набагато дешевші.

Олекса Сирота:

- Мушу з вами погодитися, - сказав я Сніговій Королеві, - змарнувати такий шанс не наважиться навіть прапорщик зі спортивної роти. Тоді скажіть: що ж з ним, по-вашому, трапилося?

- Мало що. Мужчина - істота примітивна.

- Ну, це ви вже занадто…

- Занадто делікатно. Я в госпіталі такого надивилась… Наприклад: полаялись двоє. Один в авто, другий пішки. Той, котрий за кермом, загальмував майже впритул. Котрий пішки, сказав йому все, що думає, не перебираючи. Слово по слову, водій вискочив з машини, потім пхатися почали. Автовласник невдало відступив на крок. Зачепився за бровку і - потилицею об асфальт. Пішохід з переляку, замість викликати, кого належить, заштовхує покійника у машину, сам сідає за кермо і жене в лісову зону. Там руками загрібає мертвого в пісок, повертається до Києва, кидає «Жигулі» біля кінцевої станції метро і… їде додому. Це реальний випадок. А вашого прапорщика, як я чула, кинули мертвим у воду.

- Звідки чули?

- Звичайно, з оперативки. Цілком можливо, що він теж з кимсь побився. Не ускладнюйте собі життя, товаришу старший лейтенант. У нас не Англія і ви не Холмс.

Я, ясна річ, хотів дошкулити лікарці коментарем щодо її версії. Мовляв, прапорщик, перш ніж переходити вулицю, чомусь роздягся до трусів, бо ніяких слідів ушкодження, крові, а також пального чи мастила на його формі не знайшли. І ще - ми маємо справу з фактом масової курячої сліпоти тисяч людей, які не помітили ані самої штурханини, ані завантаження трупа в салон чи багажник. Це ж вам не ввечері у тихій дачній околиці, а вранці, посеред Печерська. Але я не став усього цього говорити, натомість запитав про інше:

- Ви медсестру давно знаєте?

- Років десять. Я в медучилищі викладала. Ще до госпіталю. Було їй тоді років п’ятнадцять. Самі знаєте, які вони, дівчатка у цьому віці, особливо ті, що з-під батьківського контролю вирвалися. Марафет по повній програмі, блузка на два розміри менша, ніж треба, спідничка на три пальці нижче талії. І при цьому щиро вважають, що особистою гігієною вони повинні клопотатися раз на тиждень. Бо у них в містечку жіночий день в лазні саме в суботу. А як вони сходами ходять! Піднімаються ще сяк-так. А спускаються -