Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

кохана чекає на нього сьогодні, зараз, уже!!!

Утім, пробув Степан у в’язниці не день і не два — цілих два тижні відсидів. Мало розум не втратив зі злості й обурення, та нічого вдіяти не міг — тут він був безсилий. І лиш тільки його випустили — прожогом кинувся до коханої.

***

Як темно… Чому тут так темно? Софія розплющила очі, втім, лиш непроглядна темінь була довкола неї… Спробувала підвестися, однак, вдарившись головою об щось холодне й тверде, впала. Та що ж це? Що сталося? У роті відчула солоний присмак крові. Голову немов хто розділив навпіл — який нестерпний біль! А чому так боляче там?.. Притиснула руками живіт і скорчилась на землі. О, як же звідси вибратися? І що це за дивні звуки? Прислухалась. Де вона?

Раптом у пам’яті спалахнула чергова картинка колись баченого — непроглядна темінь і крихітна цятка світла десь далеко.

Отже, тут має бути вихід. Тут має бути вихід!

Знов підвелася, цього разу обережно, й, зігнувшись, пішла, відчуваючи під пальцями рук холодну цегляну стіну. Треба йти уздовж стіни, і тоді вона обов’язково вибереться звідси! Так!

І вона пішла. Повільно, але впевнено, знемагаючи від різкого болю по всьому тілу. Втім, біль у душі був дужчий за біль тілесний. Вона мусить знайти коханого. Він чекає на неї на їхній вуличці… А вона тут… Що вона тут робить? Як опинилась тут? А… котра зараз година? Хто би їй сказав, котра зараз година? Вона ще встигає до коханого? Чи ні?

«Котра година? Котра година?!!» — закричала що було сили.

«Котра година… котра година…» — глухим відлунням відповіла темінь.

А вона все йшла. Спотикалася, падала, втім, знову вставала і йшла, тримаючись за холодну вогку стіну. Сил немає… Сил уже немає йти… А довго ще треба їй іти? Довго ще?!! І все йшла, йшла, йшла…

Зрідка спалахувало якесь різке світло, але то лиш у думках, мов якась химерна картинка блимала перед очима й зникала так само раптово, як і з’являлась. І — знову темінь. Непроглядна щільна темінь… Скільки ж їй ще йти?.. Знесилено падала й знов провалювалась у небуття…

…Степан щодуху мчав до коханої. Він був рішуче налаштований: що буде — то буде, а він піде до батька і проситиме її руки. Усе ж осінь уже настала, а отже, і заборона на їхні зустрічі має скасуватися! І якщо він порядний пан, то має довести це!

Добіг до брами й помітив у дворі її сестру, котра сиділа на гойдалці, схиливши голову. Ну, гаразд. Він поки спробує мирним шляхом…

— Панночко! Панночко, прошу, можна вас на хвильку! — гукнув він.

Яся зіскочила з каруселі й кинулась щодуху до нього. Її обличчя було переляканим.

— Що, що трапилось?!! — спитав, ледь стримуючи недобре передчуття.

— Софія зникла! — заридала вона.

— Як «зникла»?!! — Усередині все похолонуло від жаху. — Коли?! — вхопився за залізні пруття, впився пальцями до болю. Та байдуже на біль!

— Два тижні тому. Пішла до вас на здибанку і не повернулась… — сльози здавлювали її горло.

— О Господи! — видихнув він. — Як же це сталось? О… це я винен! Я!!! Я не зміг прийти до неї того вечора… О Господи, що ж тепер… Все, я йду її шукати!!!

Він різко розвернувся і щодуху помчав геть.

Куди йти? Де її шукати? Де вона може бути?! Господи, допоможи мені!!! — подумки благав Степан і ричав, мов зранений звір.

Треба знайти Якова! Може, щось з’ясується. Щодуху помчав у пив’ярню. Звісно, він тут — де ж іще йому бути!

— Софія зникла! — видихнув. — Ти нічого не знаєш про це?

— Сядь, Степане, — тихо мовив Яків.

— Ти щось знаєш?! — крикнув він. — Та кажи ж уже!!!

— Сядь, Степане…

Схопив його за сорочку й трусонув.

— Кажи, що знаєш, я не маю часу сідати!!!

— Та пусти мене! Я тут ні до чого! — Яків відштовхнув від себе Степана, і той, послизнувшись, гримнувся на підлогу.

— Гей, хлопи, ви шо, показились? — звичним безбарвним тоном, для годиться, гримнув шинкар. — Угамуйтеся, бісоваті, не робіть мені тут рейваху!

Степан підвівся й кинувся до Якова.

— Що з нею, кажи! — нетерпляче крикнув він.

— Ходять чутки… про неї щось може відати Остап Батрачук, — відповів стиха й поправив сорочку. — Я-то питавсь у нього, звичайно, але…

— Уб’ю, собаку!!! — заревів Степан. — Де він?!

— Хтозна. Пішов уже звідсіля. Степане, чекай, я з тобою! — підхопився Яків і побіг слідом за другом. — Заспокойся, чуєш! Все буде добре!

— Яке, в біса, «добре»! Її два тижні немає вдома! Її НЕМАЄ, ти це розумієш?!! — волав він, біжучи.

— Як? Як «немає»?

— Отак: НЕМАЄ!

— Господи…

— Я його вб’ю! Я вб’ю його!!! — не спинявся Степан.

— Тихше, друже! Думай, що волаєш на весь світ! Всі ж чують…

— Та до біса всіх! Нехай чують! Я все одно його вб’ю! Цей покидьок отримає в мене!!!

Вони звернули в тісний дворик. Степан біг попереду, Яків заледве встигав за ним. Забігли в під’їзд будинку й дісталися сходами на четвертий поверх.

— Відчиняй, сволото!!! — затарабанив кулаками у двері Степан. — Відчиняй, бо зламаю двері!!!

Яків знічено тупцяв поряд і думав про те, що, знаючи гарячу вдачу друга, треба було якось делікатніше побалакати з ним. Але як можна делікатніше повідомити про причетність цього покидька?