Читати книгу - "Щоденник злодія"

— «Я ними винагороджений», казав він до речі й не до речі — він роздав карти для партії в покер, в якій я не брав участи. Ніхто із цих панів не став вимагати, щоб я відійшов від місця гри, проте я сам, задля годиться, став позаду Стілітано. Нахилившись, аби присісти, я вгледів за коміром його піджака вошу. Стілітано був вродливий, дужий і прийнятий до товариства таких самих самців, авторитет яких полягав у м'язах та в умінні користуватися револьвером. На Стілітановому комірі, ще невидима для інших, воша не здалася б крихітною випадковою цяткою: вона рухалася, пересувалася з бентежною швидкістю, так, наче обходила, вимірювала свої володіння чи, радше, свій простір. Але вона була не просто у себе вдома, її присутність на його комірі була знаком, що Стілітано, вочевидячки, належав до вошивого світу, незважаючи на одеколон та шовкову сорочку. Я оглянув його уважніше: волосся біля шиї було задовге, брудне й підстрижене абияк.

«Якщо воша лізтиме й далі, то скотиться на рукав або впаде у його склянку. Педики побачать її».

Так, ніби пестячись, я схилився до Стілітанового плеча і поволеньки простяг руку до його коміра, але не встиг завершити свого поруху, як Стілітано стенув плечима, звільнившись від моєї руки, і комаха продовжувала своє землемірство. Першим її запримітив педик із площі Піґаль, за чутками, зв'язаний із міжнародною зграєю торгівців жінками:

— На тебе здерся хорошунчик.

Усі поглянули — не втрачаючи, однак, із поля зору гри — на Стілітанів комір, який ризикував скрутити собі в'язи, намагаючись побачити комаху.

— Ти завжди їх десь підхоплюєш, — сказав він мені, розчавивши вошу.

— Чому я?

— А хто ж, як не ти.

Тон його був зверхній, який не терпів заперечень, але очі всміхалися. Чоловіки не переставали грати в карти.

Саме в той день Стілітано повідомив мені, що Пепе нещодавно арештували. Він сидить у в'язниці Монжюїха.

— Як ти про це дізнався?

— Із газети.

— Що йому світить?

— Довічне.

Ніхто із нас не прохопився жодним словом.

Цей щоденник, який я пишу, — лише літературна розвага. Що далі я просуваюся вперед, упорядковуючи те, що мені пропонує моє минуле життя, мірою того, як я домагаюся чимраз більшої достеменності в композиції — розділів, фраз, самої книжки — я відчуваю, як утверджуюся в бажанні використати у шляхетних цілях свої колишні поневіряння.

У пісуарах, куди ніколи не потикався Стілітано, я розпізнавав педиків за їхніми манерами: вони виконували свій танець — дивовижні зміїні рухи, хвилясто погойдуючись справа наліво, трохи перехилившись назад. Я забрав із собою найбагатшого на вигляд.

За тих часів Рамбласем прогулювалися двоє голубих молодиків із маленькою прирученою мавпочкою на плечі. То був зручний привід, щоб завести розмову з клієнтами: мавпочка стрибала на людину, на яку їй указували. Одного з цих голубих звали Педро. Він був блідий і худий. Стан мав дуже гнучкий, ходу шпарку. Особливо чарівні були його очі з довжелезними вигнутими віями.

Він жартома запитав, хто з них мавпа — він чи тваринка на його плечі, ми погиркалися. Я зацідив йому кулаком: його вії поприлипали до моїх пальців, вони були штучні. Отак я дізнався про існування підробок.

Оплітано розживався на якусь дещицю грошей у дівчат. Найчастіше він їх обчищав, коли вони розплачувалися, забираючи решту, або вночі, коли нишпорив по їхніх торбинках, поки вони сиділи на біде. Він перетинав Барріо Чіно і Параллело, облапуючи всіх жінок, то штурхаючи їх, то пестячи, з постійними кпинами. Коли вранці він повертався в кімнату, то приносив із собою цілу паку дитячих журналів з яскравими малюнками. Інколи він давав великого гака, щоб купити їх у кіоску, відчиненому до пізньої ночі. Він читав історії, які нагадували Тарзанові пригоди — уже в наш час. Героя було зображено з любов'ю. Художник дуже ретельно вимальовував показну мускулатуру цього лицаря, майже завжди оголеного або посороміцьки зодягненого. Відтак Стілітано засинав. Він лягав так, щоб його тіло не торкалося мого. Ліжко було дуже вузьке.

— Привіт, хлопче.

І прокидаючись:

— Привіт, хлопче.[xviii]

Наша кімната була зовсім крихітна. І брудна. Миса — засмальцьована. У Барріо Чіно ніхто й гадки не мав прибирати кімнату, прати свої речі чи білизну — окрім хіба сорочки, певніше її коміра. Замість комірного Стілітано раз на тиждень цілував господиню, яка подеколи називала його сеньйором.

Якось увечері він ледь не встряв у бійку. Ми шпацерували calle Карменом, було майже поночі. Тіла іспанців вряди-годи набувають струмливої гнучкості. Деякі з їхніх поз набувають двозначності. При денному світлі Стілітано не помилився б. Не так було цього разу, коли ще тільки сутеніло. Він здибав трьох чоловіків, які розмовляли тихцем, але рухи яких були водночас і жваві, і млосні. Минаючи їх, Стілітано зухвало кинув кілька грубих слівець. Троє жвавих кремезів — вони виявилися звідниками, відповіли на його образливі слова. Спантеличений, Стілітано зупинився. Троє чоловіків приступили до нього.

— Ти що, маєш нас за підарів, що розмовляєш таким тоном?

Хоч Стілітано й збагнув, що дав маху, а все ж поклав собі похрабрувати переді мною.

— І що з того?

— Сам ти підар.

До нас підійшли жінки, чоловіки і обступили колом. Бійки, здавалося, не уникнути. Один із молодиків відверто провокував Стілітано.

— Якщо ти не підарас, пусти мені юшку.

Перш ніж удатися до кулаків чи зброї, босота довго просторікує. І не для того, щоб залагодити конфлікт, — просто вони випробовують один одного, підбурюючи до бійки. Інші іспанці, їхні друзі, підбадьорювали трійцю. Стілітано відчув, що пахне смаленим. Моя присутність уже його не обходила. Він сказав:

— Ви що, хлопці, будете махатися з калікою?

Стілітано простяг до них свою куксу. Він це зробив так просто й стримано, що його мерзенне кривляння, замість викликати в мене огиду до Стілітано, піднесло його в моїх очах. Він ішов від них не під шикання, а під шепіт, яким доброчесні люди висловлюють душевне сум'яття, відкриваючи поруч із собою злиденність. Стілітано повагом задкував під захистом своєї кукси, викинутої вперед. Брак руки був не менш реальний і дійовий, ніж знак королівської влади, ніж рука правосуддя.

Ті, кого одна із їхнього ж таки числа називає Каролінками, урочистою процесією рушили до місця зруйнованої вуличної вбиральні. Під час заворушень 1933