Читати книгу - "Ген воїна"

class="book">— Угу. То офіційно. Насправді все так і мало бути, та щось пішло не за планом — бомби не спрацювали, і літак збили військові під час його посадки.

— І що далі?

— Далі? Виявилося, що Совєти не такі дурні, як вважали наші. Вони вже не хотіли відкритого конфлікту зі Штатами. Нічого не вийшло. Все було марно.

Я підвівся й підійшов до вікна, за яким життя йшло своїм ходом — навпроти бавилися біля дороги діти, неподалік жінка вивішували сушитися білизну.

— Послухай, Хосе, — мій голос зірвався на хрипіння, — нехай, можливо, все так і було, а чому не прибрали рештки літака?

— А навіщо? Це ж Куба. Тут ніколи нічого не відбувається. Ніхто нічим зайвим не цікавиться. Ось і я повернувся згодом. Тут ніхто не питає зайвого. Гадаю, що прибрати просто ніхто й не подумав. Якби не твоя сестра, а потім і ти, ніхто б ніколи й не поцікавився тими уламками.

— Дурня якась, — промимрив я собі під ніс. — Гаразд, Хосе, а де Ксю?

У цей момент до кімнати забіг переляканий Мігель.

— Там поліція, Хосе! Йдуть до будинку.

Я знову поглянув у вікно й побачив три машини, з яких виходили озброєні люди у формі.

— Мерде! — лайнувся Хосе. — Мігелю, виведи його звідсіля.

Я кинувся за Мігелем. Той рвонув кудись угору по сходах. Побігши за ним, я вискочив на дах іншого будинку, постать Мігеля маячила попереду. Кілька стрибків — і ми були вже на іншій вулиці. Мігель спинився, миттю повернувся до мене й зацідив ув обличчя. Земля втекла з-під ніг, і я гримнувся горілиць. Мігель схопив мене за комір сорочки й знову заніс руку для удару.

— Облиш, — прохрипів я, — я прошу вибачення Мігелю. Ай ем сорі!

Мігель завмер із занесеною наді мною рукою, він усе ще важко дихав і дивися мені у вічі. В якийсь момент рука його трохи розслабилася. Він відпустив комір. Я став навколішки і побачив, як Мігель іде від мене.

— Мігелю! — крикнув я навздогін. — Будь людиною, у тебе також є родина, скажи, де моя сестра?

Мігель повернувся, зробив два кроки в мій бік.

— Я думаю, вони її взяли.

— Хто?

— Військові. Я казав Хосе, що не треба ворушити ми­нуле.

— Сеньйоре, відчиніть двері! — голос за дверима був дуже наполегливим. Я підвівся з ліжка, дочовгав до дверей і повернув ручку.

Увійшли троє. Худий високий чолов’яга у штатському з європейською зовнішністю, ззаду два невеличких латиноса у військовому.

— Зберіть речі, ви поїдете з нами, — промовив високий.

— Ого! А я думав тут українською ніхто не розмовляє, — буркнув я. — Куди це я маю їхати?

— Ось, — тицьнув мені якогось папірця худий. — Ви порушили одразу кілька умов перебування на Кубі. Це ордер на затримання, збирайтесь.

— Я не розумію іспанської, — зиркнув у папірець і нічого, окрім двох печаток та підписів, звісно, не розібрав.

— Нічого. Вам усе пояснять. Збирайтеся, інакше ми застосуємо силу.

— Гаразд, — я скоса глянув на латиносів, які, схоже, тільки того й чекали, щоб я вчинив якусь дурницю. — Дайте наплічник спакую.

...Машина в’їхала на Плаза де Революсьон і підкотила під КПП до будинку, з фасаду якого на мене дивився Че.

— А ви впевнені, що нам сюди? — намагався я пожартувати.

— Тихше, — обізвався худий і показав воякові на КПП свої документи.

До рейсу на Київ залишалося ще дві години. Голланд­ські повітряні ворота живуть своїм життям. Збігав черговий раз до туалету і повернувся до бука. Перечитувати блог далі не хотілося. Подумки я знову повертався до розмови в будинку на Плаза де Революсьон. За великим рахунком і розмови ніякої не було. Якийсь військовий передав довгому папірець, той переклав мені, що я повинен залишити країну найближчим рейсом і що мені забороняється в’їзд до Куби впродовж десяти років. Усі мої питання так і залишилися без відповіді. У мене стерли все з фотоапарата та бука («Дебіли, чи ж я не відновлю все? Сміхота!» — ще тоді майнуло в голові) і принесли на підпис якісь папери.

— Що це?— запитав я в худого.

— Це формальність. Папери про депортацію.

— А якщо я не хочу летіти звідси?

Худий щось спитав у військового. Той кивнув і подав йому ще якісь папери. Худий жбурнув на стіл переді мною фотографії. На одній — Мігель лежав у скривавленому одязі в кутку якоїсь кімнати, а його обличчя нагадувало фарш. На другому фото — теж добряче побитий Хосе із закутими в кайданки руками. Одне його око запливло, а інше з жахом дивилося в об’єктив.

Я відірвався від фотографій і зиркнув на худого. «Щось тут не так, — снувало в голові. — Навіщо вони мене відпускають? Адже навіть якщо я згнию в їхній в’язниці — ніхто ні про що не довідається. Чи довідається? А може, Ксю таки вирвалася звідси, і вони бояться, що здійметься ґвалт?»

— Гаразд, — я знову подивився на фотографії. — Коли мій літак?

...Гуд бай, Гавано.

Я разом із худим стояв у «Хосе Марті» біля воріт відльоту. Літак на Амстердам уже подали, однак посадку ще не оголосили. Навколо снували туристи — хтось відбував, хтось прибував, хтось купував щось у дьюті-фрі.

— Скажи мені, де моя сестра? — спитав я худого. — Я зараз полечу і ніколи тебе вже не побачу. Скажи, де вона? Я просто хочу впевнитися, що з нею все гаразд.

— А