Читати книгу - "Круглянський міст"

очах блиснули й розплилися жовті плями, але все ж він став на ноги і, зігнувшись у три погибелі, мов п’яний, побрів під насипом.

Він упав, трохи не досягши узлісся. У трохи світлуватому небі проглядали верхівки сосонок, але в нього не було сили забрести в ліс, ноги підломилися, і він м’яко ліг з ношею на бік. Стьопка чекав, що з лісу вибіжать ті двоє і скінчаться його муки, втрьох би вони вже могли вихопити звідси командира і відбитися. Хвилин п’ять він захлинався гіркою задухою: притиснуте до землі, шалено стукотіло його серце; все на ньому було мокре від поту й дощу. Він не пам’ятав, скільки часу, ніби в непритомності, лежав на мокрій молодій траві, і ніхто до нього не біг ні назустріч, ні ззаду. Зрештою, ззаду він не бачив нічого — він лише слухав, але ні кроків, ні пострілів звідти не було.

Найгірше, що він так і не знав, чи живий Маслаков. Можливо, він ніс убитого. Але ні живого, ні мертвого він би його не кинув, хоча щось у нім протестувало проти цієї невдачі, в якій, мабуть, найбільша вина була Маслакова. Тепер, однак, становище Стьопки іще погіршувалося від нової несподіванки: що більше рівнішало його дихання, то виразніше росла в ньому злість на тих двох, які чортзна-де пропали і не йшли, коли дорога була кожна секунда. А може, й навіть утекли? Це обурювало до сліз, він був ладен уже й заплакати, тільки не ставало сили, а головне — знову треба було вставати й нести.

І він устав. Неймовірно важко було підняти непритомне тіло Маслакова, але він, ледве не виламуючи командирові руки, якось-таки стягнув його на себе. Тільки коли підводився з колін на ноги, не втримався і знову повалився на бік. Одразу ж, не даючи собі передишки, почав насилу підніматися знов і, дуже зігнувшись, опираючись об землю однією рукою, якось устав.

Найліпше було б зашитися в ліс, але на узліску він напоровся на якесь колюче суччя, обдер обличчя — мабуть, тут був найбільший гущак, і він не наважився лізти в нього — знову пішов краєм стернища. Від слабості Стьопка хитався і щосили старався не впасти. Маслаков же тугим, налитим тягарем увесь час сповзав долу, хлопець ледь утримував його руки і хилився наперед — так легше було тримати його на спині.

Весь час нестерпно заважала зброя, чіплялася за землю і плуталася в ногах, але він не міг кинути навіть гвинтівки. Зброя була вже, мабуть, непотрібна Маслакову, та Стьопка пам’ятав про неї наказ по бригаді і знав, яке дороге там було все, з чого можна стріляти. Добре, втім, що його не доганяли, і він навіть дивувався з того: так просто було тепер взяти їх обох.

Через півсотню чи менше кроків він зачепився чоботом за якийсь корч і впав — боляче, грудьми на тверде, перекинувшись на бік, застогнав од болю і зразу ж утамував у собі цей стогін: ззаду почув кроки. Стьопка схопився за автомат, проте хутко втяв, що він не знадобиться — ще здалеку на світлуватому небі коло хвойняку він пізнав характерну в кожусі постать Данила, який зупинився і глухувато гукнув там, напевно, Бритвіну:

— Он він.

Хлопець знеможено повернувся і сів поряд з розпластаним на землі Маслаковим. Данило підбіг перший, за ним крізь рідке сяйво дощу вже ворушився в сивій шинельці Бритвін, який змореним голосом спитав:

— Що, поранили?

Стьопка не відповів, він поворушив мокру, без шапки голову Маслакова, яка податливо перекотилася під його рукою. Потім його руки потрапили в якусь липку мокроту на ватнику; хлопець зрозумів, що це кров, і лише тепер відчув її запах — тривожний запах людської біди. Але тут уже за пораненого вхопився Данило, і Бритвін задишкувато командував:

— Так! Після… Давайте берімо! Понесли…

Вони вдвох згребли з-під його рук Маслакова, Данило мовчки присів і натужився, перейняв його на свою спину і круто повернув у темну гущину хвойнику.

Віддалік на дорозі тим часом почався рух, притишені відстанню голоси. Щось стукнуло на мосту, і по настилу глухо затупали кінські копита. Степан підвівся, згріб з долу автомат, гвинтівку і знову ледь не заплакав од кривди і гострого усвідомлення невдачі.

9

Вони безмірно довго продиралися в темряві крізь мокрий хмизняк, згодом натрапили були на стежинку, але хутко згубили її в лісі, перетнули хмурий, шумливий на вітрі ялинник і опинилися в якомусь чорному проваллі — в яру. Данило, який увесь час терпеливо тягнув на собі Маслакова, у пітьмі посковзнувся на мокрій траві, впав і зсунув з себе тіло пораненого.

— Годі! Пристав…

— Гаразд, — спинився напереді Бритвін. — Спочинемо.

Він підійшов ближче і також опустився долу на неширокій трав’янистій прогалині серед чагарнику. Десь побіч, унизу, чутно було, бурчав-гомонів струмок, небо вгорі недобре чорніло, але дощ перестав. Скрізь стояла лісова глушина, безмовність, тільки й того, що з гілля навколо шепітно падали студені краплі. Людям, однак, було тепло, навіть жарко після стрімкої ходи по лісу.

Поки Данило відхакувався, Стьопка передусім обмацав долі все ще непритомного Маслакова. На щастя, той був живий, серце його, було чути, тіпалося слабими нерівними штуршками. В грудях, якщо прислухатися, щось булькотіло-хлюпало, і це полохало хлопця — здавалося, Маслаков помирає. Пов’язка з сорочки, так- сяк зроблена ними в дорозі, перекрутилася, сповзла на живіт. Удвох з Данилом вони почали поправляти її. Поодаль, згорбившись, понуро сидів Бритвін.

— А каністра де? — спохопившись, запитав він.

— На дорозі, — буркнув Стьопка.

Бритвін помовчав і сказав зі злісною іронією:

— Підпалили, називається!

Стьопка з Данилом мовчки вовтузилися над пораненим.

— Здається, досвідчений підривник, а таке безглуздя впороти!

Данило ослабив кінці