Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

розгублено перезирнулися.

— Чого очі повитріщали? — Сашко підтягнувся на руках, видерся на підвіконня і стрибнув на підлогу. — Веник, чи то ба Віник, зі мною. Зрозуміло?

— Ой, викрав? — Липучка, як завжди у хвилини захоплення, сплеснула в долоні, аж навіть свою заяву пом'яла. І, притиснувши руки до грудей, затамувала подих.

Сашко обнишпорив поглядом стіни.

— У тебе йод є? — запитав він у мене. — Щось я аптечки не бачу…

— Не знаю… Є, мабуть… А навіщо тобі йод?

— Ой, ти, либонь, поранив його, коли у матусі відбивав, еге? — здогадалася Липучка. — Ласо накинув, так?

— Хіба я бандит якийсь? Це я з піратами хотів битися, а він зовсім не пірат… Дуже навіть симпатичний хлопець, тільки сором'язливий, як дівчисько. Людей боїться… Та ми це з нього виб'ємо.

— Ой, ми його бити будемо? — злякалася Липучка.

— Дивачка ти! Я ж у переносному розумінні. Ну, перевиховаємо, значить. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— А як же ти викрав? Адже його матуся від себе ні на крок не відпускає, — запитав я.

— Узнаєш! Давай-но сюди йод.

Дідусь був лікарем, але сам ліків не любив. Я постеріг, що коли до нього приходили хворі, він одразу ліз до кошика, який стояв за диваном.

«Терпіти не можу, коли ліки на видних місцях виставляють, — казав він. — Нічого собі прикраса».

Я поліз до дідусевого кошика, знайшов там каламарчик з йодною настойкою і передав його Сашкові.

— А тепер поклич Веника, — розпорядився Сашко.

— Покликати?.. А де він?

— Біля ґанку тупцяє. Соромиться. Адже ти з ним у вагоні, здається, дипломатичних стосунків не підтримував?

— Так… Я там з Андрієм Микитовичем дружив. З підполковником артилерії! — гордо відказав я. Та, згадавши, чим закінчилася наша дружба, тихенько зітхнув. — Веник там, у вагоні, весь час книжки читав.

— Ой, книжки читав! — захоплено вигукнула Липучка. — Він, либонь, як і ти, жахливо грамотний, еге?

Що стосується Веника, то я не міг дати якихось певних відомостей, а сам я був справді «жахливо» грамотний. І тому знову зітхнув. А Липучка подалася запрошувати Веника. Він боязко увійшов до кімнати й зупинився на порозі. Був він у білій панамі і з книжкою під пахвою.

— Йде по місту — книжку читає, — мовив Сашко. — Ти і в Москві також з розкритою книжкою вулиці переходиш?

— Що ви! У Москві я лише в метро і в тролейбусі читаю. А на вулиці не можна — адже там світлофори.

— Автомобілі там, а не світлофори! — чомусь сердито сказав Сашко. — І на «ви» мене, будь ласка, не називай. Зрозуміло? Ач, який інтелігентний! Закочуй-но сорочку!

Веник злякано озирнувся, ніби просив у нас з Липучкою захисту.

— Ага, розумію. Соромишся? — сказав Сашко. — Ти, Липучко, відвернися.

Веник покірно задер сорочку і оголив своє худеньке і бліде тіло.

— Тобі б Снігурочку у театрі грати, — кепкував Сашко. — Куди тебе лікарі від сказу колють? Покажи.

Веник злякано схопився за живіт:

— А ви що? Також маєте намір… мене колоти?

— Хіба я несповна розуму, чи що? Як твоя матуся?

Веник раптом рішуче обсмикнув сорочку, і його бліде личко гнівно порожевіло, чого я аж ніяк не сподівався.

— Ви, будь ласка, мою маму не зачіпайте! — гордо промовив він.

Сашко так і укляк з каламарчиком в одній руці і з пробкою в другій.

— Ти дивись! «Не зачіпайте»! — здивовано і разом з тим з повагою проказав він. І, ніби вибачаючись, додав: — А чого ж вона нашого старого Бергена зачіпає? Скаженим його обзиває! Це ж образа, якщо хочеш знати. Образа собаки — вірного друга людини! Зрозуміло? Ну, та гаразд. Задирай сорочку!

Веник покірно задер її, і Сашко почав мастити йому живота йодною пробкою.

— Тебе так після уколів мажуть? — запитав Сашко, розглядаючи чималий коричневий острівець, що виник на білій западині, яка називалася животом Веника.

— Та-ак… — протягло мовив Веник. — Тільки ви дуже вже густо… І багато… Та й для чого взагалі?..

— По-перше, не «ви», а «ти»! — сердито сказав Сашко. — А по-друге, зовсім не густо: маслом каші не зіпсуєш! Тепер, коли прийдеш додому, задери сорочку й покажи своїй мамі. Зрозуміло? І так щодня робитимемо. А ти, замість того щоб у поліклініці в черзі стовбичити, будеш з нами на плоту плавати.

І тільки тут я все зрозумів! Тепер у нашій корабельній команді буде хоч один рядовий матрос. Молодець Сашко, ловко придумав!

Я СТАЮ ПОЕТОМ

І знову — вже вкотре! — мене сполохала Липучка. Тільки-но я з важким серцем (мені треба було вчитися вже по вісім годин на добу!) усівся за стіл, вона, навіть для годиться не постукавши, влетіла до кімнати.

Я натренованим кидком зіпхнув зошити й підручники під стіл, а Липучка, розмахуючи газетою, не заговорила, а просто таки закричала:

— Ой, тепер я все знаю! Тепер я все знаю, Шурко!

— Все знаєш? Про мене?.. — Я злякано позадкував до вікна.

— Так, усе знаю! Тут усе написано! — Липучка перейшла на таємничий шепіт. Вона виставила вперед номер «Пионерской правды», наче збиралась стрельнути з нього мені в самісіньке серце. — Тут усе написано! А ти приховував! І як тобі не соромно, Шурко! Як тобі не соромно!

«Що там написано? — з жахом подумав я. — Може, надрукували