Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

вилив почуттів із острахом. Не діждавшись взаємності, птах злазить Ігорю на плече. По обличчю хлопця видно, що від папужачих кігтів йому й лоскотно, і боляче, але він терпить. Кока, сидячи на плечі, заглядає другові в обличчя, треться головою об щоку.

— Ну візьми вже його, візьми — не витримую я.

Ігор обережно знімає папугу з плеча, кладе собі на руки.

— Давай, Коко, шийку почухаю, — каже він. Птах вигинає шию, настовбурчується, і хлопець легенько подряпує вказівним пальцем між пір'ям. Папуга від насолоди аж заплющує очі. Мені спадає на думку, що діти значно ближче до природи ніж ми, дорослі. Вони сприймають її демократично, всерйоз, і природа платить їм довірою. Дорослі ж намагаються переробити природу, пристосувати її до своїх потреб, часто втрачаючи почуття міри. Зараз до Ігоря горнеться барвистий птах, а два роки тому Ігор так же ніжно і дбайливо тримав у руках велику ропуху. На моє здивування він пояснив, що жаба хвора і що їй слід пожити трохи у нас у ванні.

— Що ж у неї болить? — запитав тоді я.

— У неї болить усе тіло. Вихователька перекинула її через паркан.

Жабу вони знайшли на майданчику в дитсадку, а вихователька підчепила її на совок і викинула на вулицю. Ігор підібрав її, ідучи додому.

— Вона ще пошкодує, що викинула нашу жабку.

— Чого це їй шкодувати?

— А ми з Середою щось придумали.

— Що ж ви такого придумали?

— А ми заліземо на дерево, і коли вихователька стане на один кінець дошки-гойдалки, ми зверху скочимо на другий кінець, і вона перелетить через паркан, як наша жабка.

Мені сподобався їхній задум, проте Ігорю я сказав, щоб він викинув із голови дурниці — виховательку слід поважати.

Ігорів сусіда, звісивши худі ноги, сидить на краю ліжка, дивиться на папугу. Його невиразні, як мені спочатку здавалося, очі від цікавості пойнялися живою зеленню. Коли ж він устиг сісти? Я й не чув.

— А оце вже нікуди не годиться, — кажу, підводячись із стільця.

Хлопчина знехотя вкладається в постіль. На вилицюватому обличчі застиг вираз радісного здивування… Позитивні емоції! — я вірю в їхню цілющу дію.

— А скільки років живуть папуги? — раптом питає Ігор.

— Сто п'ятдесят.

По хвилі він знову питає:

— А скільки нашому Коці років?

— Ну, дядько Валя привіз його нам три роки тому. Кока був тоді пташеням. Отже йому десь чотири-п'ять років.

По очах бачу, що Ігор робить якісь підрахунки. Так і є:

— То що ж, я помру, а Кока житиме ще сорок п'ять років? — в його голосі вчувається легке тремтіння.

— Коли добре їстимеш, а не цідитимеш саму юшку, то й ти проживеш сто п'ятдесят років.

Ігореві важко. Його личко вкривається дрібними краплинами поту.

— Досить, Ігор, — він не заперечує, коли я беру в нього папугу і саджаю в клітку. — Тобі треба лежати.

Я роблю це вчасно, бо в дверях з'являється медсестра. Вона дивиться на мене докірливо — попереджала ж бо, щоб не затримувався. Ігор, розуміючи, що я зараз піду, спішить запитати:

— Тобі сьогодні в другу зміну?

— Так. Ну, бувай, — кажу поспіхом, — Слухайся лікарів.

Я стою біля комбайна. Фреза гризе породу, брили її з гуркотом падають на транспортер і, проповзши повз мене, звалюються в вагонетку. У вибої жарко. Четверо моїх друзів пораються віддалік. Кожен дає знати про себе світлом. Вагонетка вже повна і я тричі махаю світильником. По миті вона поповзла від комбайна. Це Степан увімкнув корбу. Я спиняю комбайн і враз гуркіт змінюється рівномірним гулом вентиляційної установки. Важкий пил швидко осідає, я стягую респіратор і присідаю. Поки підгонять порожню вагонетку, трохи перепочину. Мені здається, що разом із повітрям закачують і частину сонячних променів — таку ілюзію створюють пилинки, що вилітають з труби і ніби згоряють у струмені світильника. Поряд зі мною гупає чималий шмат породи, і я відскакую, мов обпечений. Я сів був під незакріпленим склепінням. За десять років, відколи працюю на шахті, це вперше така необачність. Подумки виношу собі сувору догану. Ловлюся на тому, що смисл предметів і явищ доходить до мене не тієї самої миті, як мій погляд на них упаде, а згодом. Для шахтаря це неприпустимо. Шахтар повинен реагувати вмент.

Струмінь світильника висвітив пласт. Вугілля поблискує. Такий блиск я бачив в очах пантери. Пантера була чорна, як антрацит, і на тому чорному тлі особливо вирізнялися білі зуби та рожева паща. Довгий хвіст звисав із клітки, і Ігор схопив його. Звір шарпонув хвостом із такою силою, ніби обірвалася сталева линва, і кинувся на грати, аж задвигтіла клітка. То був молодий самець, очі його палахкотіли. У всіх у зоопарку, хто це бачив, вирвалося одноголосне «А-ах!»

Дивні асоціації: блиск вугілля й очі звіра. Проте вугілля може бути лютішим за пантеру — коли трапляється раптовий викид. Вугілля вибухає нагло, без попередження. Горе тому, хто опиниться в місці раптового викиду.

Ігор потім казав, що хвіст у пантери м'який, як качалочка з куги… Задушливо. Почуваю кволість у всьому тілі, хоча ми й працюємо лише півзміни. Даються взнаки безсонна ніч і напружений день. Скидаю брезентову куртку і залишаюся в спідній сорочці. Я залюбки скинув би й штани, й гумові чоботи, але не можна — скалки породи, що летять від фрези, дошкульно жалять тіло. Ще ніколи мені не хотілося так на поверхню, як сьогодні. Біля Ігоря немає ж нікого з близьких. Мати повернеться тільки через тиждень. Треба було її повідомити. Взяти в Марчуків адресу — їхня донька теж там — і повідомити.

О, вже знову суне порожня вагонетка.

Я роблю