Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

все механічно, не думаючи. Так, мабуть, працюють роботи.

Комбайн здійняв густу пилюку. Промінь світильника в'язне в ній, як у баговинні. Спрямовую фрезу майже наосліп. Тут, справді, було колись баговиння, а ще до того — море, плавали риби. Інколи трапляються їхні відбитки на породі. Відтиски минулого. В моїй пам'яті теж зберігається один відтиск. Точна копія любові двох людей. Копія, відтиск, самої ж любові давно немає.

Породу вибрали більш ніж на півметра. Треба пройтися фрезою по вугіллі та підвести ближче комбайн.

О, тут зовсім інший пил. Кожна пилинка — промінець. А, може, це виблискують промінці доісторичного сонця, що законсервувалося в вугільному моноліті? Врешті, вугілля і є концентратом сонячного проміння, адже буйна рослинність карбонового періоду завдячує удосталь сонцю та волозі.

Нарешті прийшла зміна.

Кліть повзе повільно, як машина часу, що повертається з минулого. Далекого минулого. Мільйони років, немов мільйони тонн, спресували колись усе живе в прошарки неорганічної та органічної речовини. Хіба й після нас залишиться таке ж? Поминули восьмий горизонт. Сьомий… Шахта — музей часу. Кожен горизонт — геологічна епоха… Шостий. В носі крутить від гострого запаху поту, вогкості та хімікатів, у яких перуть шахтарські роби. Всі мовчать. Потомились. Сталевий канат рівномірно витягує з прірви нашу залізну хатину.

У коридорі сутінки. Світить лише нічник на столі у чергової сестри. Сама медсестра схилилася над товстою книжкою, не чує моїх кроків.

— Добрий вечір, — кажу пошепки. Дівчина здригнулася, звела на мене очі.

— Добрий вечір… Ви, мабуть, Ігорів тато?

— Атож.

Помітивши на моєму лиці неспокій, вона сказала:

— Не хвилюйтеся. Йому краще. Зараз спить, а звечора кожних п'ять хвилин питав, котра година. На вас чекав.

— До нього можна?

Медсестра кивнула на вішалку, де біліло з півдесятка халатів.

— Тільки ненадовго. Не розбудіть його. Двері Ігоревої палати якраз навпроти столу, біля якого сидить медсестра. Я прочиняю їх і світло від нічника падає на клітку, що стоїть на тумбочці біля Ігоревого ліжка. Клітка порожня. А сам папуга куняє на бильці ліжка в Ігоря над головою. Схиляюся над сином і торкаюся губами його чола — воно ще гаряче, але вже не так як уранці.

— Ну, що — є температура? Від несподіванки аж здригаюсь. Ігор, виявляється, не спав.

— Є, — кажу, — але значно нижча, ніж була вранці.

— Ну, як, усе добре на роботі?

— Так, усе гаразд, тільки важко було і я дуже стомився.

— То лягай, відпочинь, — Ігор робить рух, щоб звільнити мені місце на ліжкові.

— Я б залюбки з тобою полежав, так не можна ж. Сестра сваритиметься.

— Та ні, вона хороша. Це вона дозволила Коку випустити з клітки.

Папуга, почувши голоси, прокинувся і почав щубратися під крилом.

— Які ліки тобі давали?

— Якісь пігулки та ще уколи…

— Боляче було?

— Не дуже. Ну лягай уже, відпочинь.

— Не можна. Я й так порушив порядок, прийшовши пізно.

У палаті раптом потемнішало. В дверях стояла медсестра.

— Не треба було його будити, — чую її тихий голос.

— Він не спав, — кажу я.

— Так, я не спав. Я виспався вдень, — говорить Ігор.

— Гаразд, — сестра знову сіла до столу, чути як рипнув під нею стілець.

Я торкаюся долонею Ігоревої щоки, кажу:

— Я вже піду…

Ігор зітхнув, як мені здалося, аж надто по-до-рослому.

— Що ж, іди.

Якийсь час я сиджу, а тоді підводжусь і йду до дверей.

— Завтра прийдеш? — уже в дверях чую кволий голос.

— Прийду.

Стягую халат, кажу медсестрі:

— Звоніть, будь ласка, коли що…

— Гадаю, не буде потреби. Криза минула, — говорить вона, відсовуючи книгу.

Я прискіпливо оглядаю квартиру. Ніде ні пилинки. Заштовхую в нішу пилосос і йду на балкон, де в банці з водою стоять гладіолуси — два чорних і один білий. Я беру їх за вологі стебла і мені здається, що тримаю щось живе. Десять років тому нас вітали із шлюбом чорними гладіолусами. Були й інші квіти, проте цих — найбільше.

Мені здавалося тоді, що чорні гладіолуси — погана прикмета. Я їх навіть боявся: червоні блискітки на чорному тлі нагадували кров на вугіллі. Висока грецька ваза, в яку їх ставлю, дуже до них пасує.

«Бум-бум-бум… — лунають з вітальні таємничі удари бубна. — Це сталося давно, в джунглях Індії… Де зарості ліан ховають хижаків, де навесні на деревах вахуа розпускаються воскові пелюстки, де чорні, як смола, заводі оточені скелями…»

Ігор умостився в кріслі-гойдалці навпроти радіоли, як заворожений втупився в платівку. На блідому обличчі, здається, крім великих блакитних очей та відстовбурчених вух, нічого більше не видно. В нього гострі коліна й худі, як у коника, ноги.

«Бум-бум-бум! На крилах у Чіля ніч темна спочила, кажан вилітає з пітьми. Худобу в хлівах охоплює страх, бо вільні до ранку ми».

Папуга, що чіпко обхопив руками поручень крісла, наполохано зиркає довкола — його бентежать незвичайні, аж надто голосні, звуки. Я збавляю звук, питаю:

— Навіщо так голосно?

Ігор не відповідає. «Мауглі» найулюбленіша його платівка — я подарував йому рік тому. Раптом Ігор запитує:

— Коли приїде мама?

Виявляється, він чув, як я розмовляв по телефону з Марчуками. Чув і мовчав, майже дві години.