Читати книгу - "Походження українського народу"

того, як замість розчленованих станів виступив станово недиферен-ційований народ, античні письменники перестають згадувати про скитів. Чужинці-свідки не могли не зауважити цього факту: зникнення верстви, нівеляція станів і витворення суцільної нерозчленованости народу, але вони не дали собі ради, щоб при побіжних згадках описати це явище. З тих пір вони мовчать про скитів. Вони мали рацію. Адже скитів як таких, якими їх знав Геродот, більше немає.

Що ж до новітніх істориків, то вони із згадки історичних джерел в II ст. про сарматів та із незга-дування про скитів зробили цілком довільний висновок, що десь в II ст. сармати «витиснули» скитів, хоч, насправді, як ми бачимо з матеріялів археологічних розкопів, ці матеріяли не дають нам жадних підстав говорити про те, щоб в цей період в Наддніп-ров’ї сталася якась ґрунтовна етнічна зміна і один народ заступив інший. Суть змін, які сталися в цей період в Наддніпров’ї, полягала в зовсім іншому.

Поширення археологічних даних істотно позначилося на наших уявленнях про минуле нашої країни, а відповідно до того ми примушені зовсім інакше ставитися також і до письмових джерел. Окремі народи й окремі племена пересовувалися і рухались: зі сходу на захід, з заходу на південь або на схід, сармати, бастарни, траки і т.д., але основний масив лишився в цей період сталим, зазнаючи тих соціяльних і господарчих змін, про які була мова вище.

У світлі усього вище сказаного контури досліджуваної нами етногенетичної проблеми набувають іншої виразности. Немає сумніву, осілий хлібороб Наддніпров’я повинен був зберегти за скитської доби те індоєвропейство, якого він набув за попередніх часів, в процесі переборення новим індоєвропейським елементом давнього неолітичного трипільського підґрунтя.

Я навмисне згадав про осілого хлібороба, щоб відрізнити його етнічну долю за скитської доби від етнічної долі скотарської верхівки, від долі тих царських скитів, що, за свідченням Геродота, «інших скитів уважали за рабів», від тих скитів-кочівників, що «нічого не сіяли, не орали». Лише ці скотарсько-вершницькі родові групи туранізуються або іранізуються в скитський період, як про це вже була мова давніше.

Якщо б теорія Нідерле–Спицина була правдивою, то це значило, що дана культура була б краще й виразніше репрезентована в 3[ахідній] Україні. Тим часом, супроти Нідерле, пам’ятки латенського типу, репрезентовані в 3. Україні, далеко бідніші, як в Наддніпров’ї. Порівнюючи з чи Розуміється, усі ці формули носять лише попередній і приблизний характер, але все ж таки етнічного погляду розв’язання етногенетичної проблеми, це могло б значити, що народ звільняється од чужинецьких домішок, привнесених дотеперішньою акцією верхівки, приплив чужинецьких елементів припиняється. В етнічному житті країни зникає тенденція, запроваджувана верствою кочових скотарів-вершня-ків: розчинитись в туранському або іранському світі.

Соціяльна й господарча нівеляція наявних племен на широкому географічному просторі повинна була призвести до зменшення цих станово-племінних відмін і до витворення одноманітної й суцільної народної маси.

Якщо ми й не можемо на сьогодні нічого сказати більше, то, в кожнім разі, і в межах зазначеного ми сказали багато: адже ми відзначили провідні тенденції доби.

Наприкінці розділу я дозволю собі повернутися до теорії, яку висловив Л.Нідерле. За Нідерле, культура, яку ми тут досліджували, рухалася з Заходу на Схід, од Висли до Дніпра, з Галичини до Київщини. Ми наводимо цитату з А.Спицина, який твердив цілком категорично: «Ледве чи можна вагатись при розв’язанні питання, звідкіль саме з’явилась латенська культура на Дністрі й Дніпрі. Усі наявні дані кажуть за Вислу або Середню Німеччину» (ИАК, 1904, XII, 85).

Якщо б теорія Нідерле–Спицина була правдивою, то це значило, що дана культура була б краще й виразніше репрезентована в 3[ахідній] Україні. Тим часом, супроти Нідерле, пам’ятки латенського типу, репрезентовані в 3. Україні, далеко бідніші, як в Наддніпров’ї. Порівнюючи з численними знахідками середньолатенських фібул на Київщині, в 3. Україні досі відзначено тільки два пункти (Яр. Пастернак, кор. арх., 1932, с. 36).

Проф. Гадачек свого часу розкопав в Преворську могильник, який дав кераміку (посуд), цілком тотожно з керамікою Зарубинців – Корчоватої. Подібність кераміки Зарубинців і Преворська виразно вказує на спорідненість зарубинецько-корчоватівської групи Наддніпров’я й преворської 3. України. Але між цими групами Наддніпров’я й Галичини є певна віл мінність. Зарубинці дають середньо- й пізньолатеські фібули (шпильки); окрім того. Зарубинці датується також знахідкою тут ольвійської монети III ст. перед Різдвом. Це значить, що зарубинецько-корчоватівська культура в Наддніпров’ї існує вже десь починаючи з III ст. Тим часом пам’ятки преворського типу в 3. Україні, замість середньолатенських фібул, дають фібули пізнішого часу (т.зв. сильно профільовані) (М.Смішко). Про що свідчить цей факт? Це свідчить, що твердження Л.Нідерле про рух трупо-пальних могильників з Надвисляння в Наддніпров’я неправдиві. Могильники з керамікою преворсько-за-рубинецького типу більш давні на Дніпрі і більш пізні на території в верхів’ях Дністра, Висли, 3.Буга.

Наддніпров’я також знає сполучення кераміки зарубинецького типу й сильно профільованих фібул (Грищинці, Ржищів), але ці пам’ятки належать часу більш пізньому, ніж Зарубинці й Корчовата. Інакше кажучи, Преворське, Грищинці, Ржищів становлять собою пізній стан в розвитку зарубинецько-корчоватівської культури.

Археологічний матеріял стоїть в різкій суперечності з теорією Л.Нідерле. Якщо б ця теорія відповідала фактам, то преворсько-зарубинецька кераміка на Заході повинна була б сполучуватися з більш давніми типами фібул і на Сході з більш пізніми, тим часом ми бачимо, що, насправді, є цілком навпаки. Зарубинці давніші за Преворське. Теорія Л.Нідерле зазнає поразки в зіставленні Зарубинців і Преворська. Отже, як ми ствердили вище: кераміка культури зарубинецького типу не прийшла на Наддніпров’я з Заходу: вона є продуктом тубільного наслідування античного посуду, який потрапляв в Наддніпров’я з Півдня, з Причорномор’я, з тамтешніх грецьких колоній і, насамперед, з Ольвії.

АНТИЧНА ДОБА Другий період (І–V ст. по Різдві)

Як ми вже згадували вище, в історії України давніх часів за античної доби ми відрізняємо два періоди: перший, давніший, з V–IV ст. перед Різдвом, про який уже була мова, і другий, наступний, який ми датуємо І–V століттям по Різдві, що становить собою дальший і вищий стан розвитку матеріяльної культури попереднього періоду.

До останнього часу в археологічній науці було відомо лише 5–7 пам’яток з цього періоду (Черня-хівський могильник, розкопаний В.Хвойкою на Середньому Наддніпров’ї, на південь од Києва