Читати книгу - "Месник"

акуратно зачинив дверцята і, не озираючись, натиснув на газ.

Семен тріпнув косою, якою так пишався, і попхався в більярдну. «На чергування заступати увечері. Вночі відчиню сейф, зніму копії і віддам Мішичу. Пуста справа! Хто взнає? А борг буде списаний!»

* * *

Тепер уже Сашко покликав Бергамота на зустріч. І не просто запросив через посередників, сам подзвонив на мобільний і сказав декілька фраз, які не дозволили Бергамоту відмовитися.

Бергамот, як і Сашко, прийшов без охорони. Ну, не зовсім без охорони, гобліни обох сторін залишилися в машинах обмінювалися недружніми поглядами.

– Вітаю!

– Давно не бачилися…

– Ти не ображайся. Тебе попросили з мене бабки взяти, і ти відразу наїхав. Подзвонив би, сказав, розібралися б, поділилися.

– Ти б поділився! Аякже!

– Бергамот… Хто старе згадає… Ти ж бачиш, що ті, хто там, нагорі, хочуть, щоб ми дружили.

– Їм невигідно, якщо ми будемо в розбраті. Та й нам, Сашок, це не вигідно, краще домовлятися і ділитися по-чесному.

– Я – за!

Підняли чарки з коньяком, пригубили, закурили.

Устим Федорович Фроменький на прізвисько Бергамот у колишні часи від профспілок був куратором театру, філармонії, письменників, одним словом, культури і мистецтва. Але це кураторство виявлялося не в тому, що бюджетні гроші розподілялися нужденним, а в тому, що вони надходили в набагато більшій кількості тим, хто добре «відносився» до Устима Федоровича. Фроменький любив, щоб його гарно приймали, щоб стіл накривали. Любив сауну. А ще дуже любив молоденьких актрис і поетес. Але актрис любив більше, тому в театрі бував частіше. Іноді їздив з театром на гастролі. Директор театру, Ісай Фітор, у минулому ніякий актор, перебував з Фроменьким у великій дружбі. Тому що був відмінним жополизом і завжди тримав у шафці гарний коньяк.

Якось вони вдвох вижрали цього самого коньяку в кабінеті директора не одну пляшку. Був ще ранок, свято, 2 січня тисяча якогось радянського року. І народилася в мудрих головах чудова ідея: а чому б Фроменькому не зіграти на сцені? Прямо зараз і головну роль. А головною на той момент була роль Діда Мороза. Переляканий артист, якому залишалося два місяці до пенсії, швиденько роздягнувся. Кому ж хочеться перед пенсією роботу втрачати? Фроменький виперся на сцену, благо, зручний ціпок допомагав утримувати рівновагу.

Снігуронька, Котигорошко, зайчики, білочки і злий Кригобур чекали від Діда Мороза репліку. Дід Мороз покрив їх поглядом переможця, гикнув і гордою ходою вийшов на авансцену.

– З Новим роком, товариші! – бадьорим голосом звернувся до зали, яка була набита школяриками. – З новими комуністичними перемогами!..

Хлопчик Бася, який грав головного зайця, спробував було направити спектакль у потрібне русло. Він потягнув Діда Мороза за кожух і видав репліку:

– Дід Мороз, Дід Мороз, ти подарунки нам приніс?

– Не заважай!.. Заєць! Відчепись!.. – огризнувся Дід Мороз-Фроменький.

Але хлопчик не здавався, не відпускав.

– Іди нафіг, заєць! – смикнув полу Дід Мороз, вирвався і… звалився з превеликим гуркотом в оркестрову яму.

Дітям у залі закінчення спектаклю дуже сподобалося Більшість із присутніх поздоровили в той день батьків із Новим роком останньою реплікою Діда Мороза. Фроменький нічого не пошкодив, не зламав, тільки забився, тому що був п’янючий, а п’яним, дурням і закоханим, як відомо, везе.

Наступного дня його викликали в обком комуністично партії, вставили по перше число за поведінку п’яних артистів і наказали вжити заходів. Директор театру одержав догану яку друзі обмили того ж вечора. А актора, який грав Діда Мороза, але не в спектаклі, що прогримів на все місто, вигнали з роботи. Правда, потім тихцем поновили і через два місяці провели на пенсію.

Прізвисько Бергамот теж приклеїлося до Фроменького в театрі. Якось привезли директору Фітору із столиці чай з бергамотом. Він пригощав свого дружка Устима Федоровича. Тому саме була необхідність відновити організм. Головний режисер театру в цей час за вказівкою директора зібрав акторський склад на передгастрольні збори. Послав молодого актора, щоб той запросив директора. Хлопець чемно постукав і повідомив, що трупа в зборі.

– Зараз, ми чай доп’ємо, з бергамотом, – хвалькувато відгукнувся директор.

Повернувшись, актор у присутності всієї трупи доповів главрежу:

– Там у директора начальство, Бергамот якийсь, чай допивають, зараз будуть.

Коли директор із Фроменьким слідом з’явилися перед очі акторської публіки, сміх зупинити було неможливо.

– От він який, Бергамот, виявляється… – глибокодумно прорік герой-коханець Веня Биток. І сміх вибухнув з новою силою.

З того часу і приклеїлося до Устима Федоровича прізвисько Бергамот. Ображався спочатку, а зробити нічого не міг. Приліпилося прізвисько, звик, відгукуватися став, як на ім’я…

– Ти даєш меру? – дивлячись в очі, запитав Жабов.

– З кожної точки, кожен місяць. І меру, і… – подивився вгору.

– Ну, і?…

– Що?

– Бергамот, це мені дзвонив твій хлопець. У середу ввечері він зустрічається з мером.

Бергамот підняв чарку з коньяком, подивився крізь неї на порожній зал, поставив.

– Усе ясно. Виходить, у середу мера накриють. І ти в цій грі…

– А я тобі про що!

– А мені що, Санечка?! Святе місце порожнім не буває. Прийде новий, може, навіть більше платити доведеться… Хлопець на заправці в мене гарний, шкода, забрудниться.

– Не плачся, тобі ж компенсують.

– Це тільки і радує… Виходить, далі в одній упряжці. Добре, не люблю воєнних дій.

– Тут ще, Устиме, – назвав співрозмовника по імені Жабов, – до тебе прохання.

– Ну?…

– Є в мене в охороні дівка, азіатка, ти бачив…

Бергамот кивнув головою на тонкій шиї, як кулькою, усміхнувся.

– Подарувати хочеш?

– Та як сказати… Вона серйозне доручення виконує. Виконає і… треба, щоб забула.

– Прибрати? Шкода, симпатична лялька.

– Ну, там