Читати книгу - "Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов"

з’явилась надія. Я поспішив до нього. Він ввічливо козирнув, але дещо недовірливо оглянув мою маску, зміряв швидким поглядом пакунок з грибами і трохи відступив назад.

— Допоможіть мені, товаришу міліціонер! — почав я зразу по-діловому, не гаючи часу.

— А що сталося?

— На п’ятдесят восьмому кілометрі стоїть автобус Академії наук. Ми проводимо винятково важливі для держави (я не скупився на гіперболи) досліди по посиленню нічного зору людини. Я один із таких піддослідних кроликів. Але я заблукав у лісі і вийшов не до п’ятдесят восьмого кілометра, а на вашу станцію. Я мушу бути там. По мене кинуться. Почнуть шукати. Десятки людей хвилюватимуться. Допоможіть мені дістатися до п’ятдесят восьмого кілометра.

— Але ж туди кілометрів з п’ятнадцять, якщо не більше.

— Ось тому я й прошу вас допомогти мені!

— Та як же я допоможу, коли перебуваю на посту на цій платформі. На чому я вас довезу, громадянине? Найближчий поїзд через півтори години, та й зупиняється він осторонь п’ятдесят восьмого. Години дві з половиною або й три доведеться затратити.

— Так довго я чекати не можу. А чи не можна якої-небудь попутної машини зупинити?

— Спробуйте. Я допоможу. Але ж туди рідко хто їздить уночі. Це ж убік від основного шосе. Не знаю, як вам і допомогти.

Ми помовчали.

— А ви що, таки справді можете вночі бачити? — поцікавився міліціонер.

— Так, ось гриби зараз у лісі збирав. Спеціально тільки білі, — я розгорнув пакунок і простяг йому.

Він зазирнув у пакет, узяв одного гриба, уважно обдивився його і тоном знавця сказав:

— Зрізаний недавно. Гарні гриби. Тільки як же ви в своїй чорній масці можете вгледіти їх? Я ось ваших очей зовсім не бачу.

— А я от ваші бачу. І ще дещо.

— Що саме?

— Ви правої щоки випадково не вдарили?

Міліціонер мимоволі підняв руку і помацав свою праву щоку. Потім сторожко подивився на мене.

— Звідки ви знаєте? Ви що, вчора були присутні при цьому? Так і скажіть, і нічого цирк влаштовувати. Тверезий, здається.

— При чому я був присутній?

— Вчора мені довелося тут хуліганів угамовувати. Трьох у відділення доправив. Ну, трохи й мені перепало. Але ж зовні нічого нема. Адже я сьогодні уважно дивився в дзеркало.

— Зовні нічого не видно, а я бачу, як ваша права щока світиться сильніше за ліву. Інфрачервоні промені. Температура щоки на соті частки градуса підвищена. Жоден термометр не розрізнить, а я бачу. Я й судини під шкірою бачу. Як у жилках пульсує кров. Кожну жилку бачу.

— Здорово! — у захваті вигукнув міліціонер. — А чого ж ви маски не скинете?

— Не можна. Очі можуть осліпнути від світла електричних ламп.

— Що ж, тепер усе життя так і ходитимете в цій масці?

— Ні. Години через три-чотири препарат перестане діяти і маску можна скинути. Нам спеціальний препарат дають на час досліду. Відтак знову бачиш, як усі люди.

— І кожна людина так може бачити з вашим препаратом?

— Кожна.

— Здорово! — знову вигукнув міліціонер. — А чому ж вас не супроводжують, коли дослід такий важливий?

Видно було, що його зацікавила незвичайна наукова розмова з самотнім нічним перехожим.

— На перших дослідах супроводжували. А зараз провадиться серія завершальних експериментів. Оператори повинні діяти самостійно. Без супровідників.

— А хто винайшов цей препарат?

— Академік Кащеєв Євген Олександрович. Не чули про такого? Доволі суворий чоловік. Він зараз на п’ятдесят восьмому кілометрі в автобусі сидить. На мене чекає. Решта операторів, певно, повернулась.

— Як же ви заблукали?

Міліціонерові очевидячки подобалась перспектива скоротати чергування в цікавій розмові. Але в мене було зовсім інше на меті — за всяку ціну повернутись до свого автобуса. Тому я не став далі відповідати на його запитання і сам перейшов у наступ.

— Як я заблукав — це довга історія. А от ви мені краще скажіть, чи далеко ваше відділення від станції?

— Он за тим будинком. Зовсім поряд. А що?

Я вже звик і не звертав на те, що тепле повітря, яке виходило з рота людини під час розмови, здавалося вогняним смолоскипом, як у відомому цирковому фокусі, коли з рота видувають запалений спирт. Після кожної фрази смолоскип поволі згасав, холонув і розчинявся в нічному повітрі, підіймаючись угору.

— Чи не могли б ви відвести мене у відділення?

— Вперше за все своє життя бачу людину, яка сама проситься, щоб її відвели у відділення. Можу, звичайно, але навіщо це вам?

— Хочу побалакати з вашим начальником, може, він дозволить скористатися службовим міліцейським мотоциклом. У вас, напевне, є мотоцикл у відділенні?

— Звісно, є. Але ж і в нас начальник суворий. Хоч і не академік. Може й не дати.

— Та вже кат із ним, спробувати ж не штука. Ходімте?

— Ходімо.

— Ви посидьте тут, — сказав він мені, коли ми зайшли у відділення. — Я доповім про вас начальникові.

Крізь нещільно причинені двері до мене долинали окремі слова міліціонера, який пояснював начальству мету мого візиту: “З Академії наук… інфрачервоні промені… вночі бачить, як удень… грибів назбирав… крізь шкіру дивиться…”.

Потім він запросив мене увійти. Старший лейтенант міліції, що сидів за столом, підвівся мені назустріч і, простягнувши руку, привітався. Такий люб’язний прийом мені сподобався. Але старший лейтенант тут же перейшов на офіційний тон.

— Які-небудь документи у вас із собою є?

Я простяг йому своє службове посвідчення. Він уважно оглянув його і повернув мені.

— Сержант Остапенков доповів про суть вашої справи. Виходить, інфрачервоні промені?

Я кивнув головою:

— Атож, саме вони.

— Авжеж, авжеж, чував. Нам в управлінні