Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

Ми лежали, як лежать у гробницях мумії єгипетських фараонів — горілиць, непорушно, випроставши уздовж тіла руки.

Прозора товща порід над головою, як і стіни печери, увібрала в себе відсвіт далеких ліхтарів. Нас огорнула червона, густогаряча повінь світла, і в ній зависли химерно видовжені, націлені вниз піки сталактитів.

А ще… Я напружив зір і побачив: у глибині багряної товщі — відгомін зниклого життя — цятку скам'янілої ящірки і коло неї чіткий, із звивистими прожилками відбиток листка пальчатої папороті.

…Шуміло море, кучерявився ліс. Весело щебетали птахи, звірі никали в хащах. Та поступово все стало тліном. Цвіт і зав'язь, листя й насіння канули у вічність, спорохнявіли. Давні цивілізації, як, може, й та, що була на Гондвані — материку, який ми недавно шукали, — зникли в мороці віків.

Щоб знову проріс пагінець і завирувало життя, повинні минути тисячоліття.

Планета Земля, її моря й ріки, степи й гори, материки під шатами небес. Борозна від плуга і слід корабля в космосі. Бринить на світанні спів, рокочуть грози. Соки землі переходять у колос, тужаве зерно стає запашним хлібом і сталлю дзвінкою — руда. Слава тобі, трудова людино! Будь славен, народжений миром для миру день!

Від материка до материка перекинути б мости — щоб люди розуміли одне одного, щоб для білих і чорних — для всіх трударів колосилася нива і люди не знали біди…

Затиснутий товщею скель, у цій кришталевій домовині, звідки, хтозна, чи вийдемо живі, як ніколи сильно відчув, як хочеться жити. Прагнення перемогти заполонило все моє єство.

«Як же так? — пекла й тривожила думка. — Ті, до кого ми потрапили в пазури, атомні маніяки, намагаються спопелити планету. Кинуте в землю зерно вже ніколи не проросте, і птах не підніметься в небо. Як же так?!»

Вирватися, будь-що вирватися звідси, всупереч лиху і смерті.

Затамувавши подих, лежали ми на дні печери. Тупіт наростав, ніби десятки ніг товклися в нас над головою. Промінь від ліхтаря блукав по стінах, обмацував їх.

— Бе… Бе… Бетлер, — від холоду не попадаючи зуб на зуб, промимрив хтось. — Даремно він нас послав сюди.

— Шукай, Томе! — порадив йому Єрвазів голос. — Ти ж бо розумієш: ніхто з них не повинен вийти звідси живим. Інакше і нам не минути біди, якщо у світі дізнаються про таємницю Голови Дракона.

— О-ох! — зітхнув Том. — Коли б то вже кінчився термін служби. Грошики в кишеню — і гайда додому.

— Дивак! — заперечив йому сержант Єрваз. — Ти сподіваєшся на повернення?

— А чого ж?

— Додому вороття немає. Здається, так зветься одна з книжок нашого знаменитого земляка Томаса Вулфа.

— Не читав, не знаю.

— Та і я, правду сказати, не читав, але достеменно знаю: ми, хто причетний до експериментів на океанській скелі, додому не повернемось…

— Ти мене лякаєш, Єрваз!

— Ні, Томе, не лякаю. А втім, забудь про цю недозволену відвертість. У нас, військових, не повинно бути серця, як і в тих, хто скидав бомби на Хіросіму й Нагасакі. Ми — володарі світу, супермени, тобто люди над людьми. Отож робімо те, що наказують.

Вони заходилися прискіпливо оглядати печеру: підлогу, стелю, кожну складку в стінах.

— Тут і духу їхнього немає,— мовив Том.

— Я з тобою згоден, — відповів Єрваз. — Ходімо звідси!

Освітлюючи ліхтарями печеру та гупаючи у сусідніх коридорах, вони залишили цей кришталевий палац.

— Піймали облизня! — зрадів я.

— Тихше, Васько, — спинив мене Кім Михайлович. — Небезпека ще не минула — нехай відійдуть далі.

Тупіт даленів, і пітьма густішала.

Коли Том І сержант Єрваз, пащекуючи про свою безрадісну долю, освітлювали печеру, не звернувши, до речі, уваги на колінчатий лаз, — у нашій «гробниці» стало видно як удень.

Я лежав збоку, останнім, притиснувшись до слизької, ніздрюватої брили. Мені було видно щілину, яка вела кудись у глибину.

Намацавши під рукою камінець, я посунув його вниз — і звідти відразу басовито прогуркотіло.

— Що це? — здивувалися товариші.

— То я кинув… — зізнавсь. — Тут, поряд зі мною, ще якась нора.

І, просунувши голову, я сповз униз.

Порожнява була простора, в зріст людини. Але темрява заважала її роздивитися. Долоні мої чутливо дотикалися до ковзких, ніби відполірованих стін, а ноги ступали по гостролезому дну.

Не встиг я простягнути руку, обмацуючи стіну ліворуч, як раптом, спіткнувшись, упав. А впавши, провалився ще нижче, в глибокий навкісний шурф.

І — о диво! — морок розсіявся, став не такий густий. Звідкись проникло світло. Мов коралові рифи в каламутній воді, ледь-ледь окреслились контури печерних скель.

Сонце здолало пітьму, темрява перейшла в світло. Це означало повернення до життя, хоч одвиклим від сонця очам було незвично й боляче.

Таке зі мною вже траплялося — давно, на межі небуття й буття, в присмерку далекої пам'яті.

З плину днів і повноти світовідчуття спогад вихопив: хутір серед степу, в якому я з батьками живу; моє налите вогнем тіло. Падіння в якусь, ніби бездонну, прірву; довге забуття… А потім, після хвороби, мов після блукання в підземеллі, я, хлопчик-нетяма, розплющую очі й бачу: високе небо, гарячий степовий полудень, мамина ласкава усмішка.

Мені радісно, тіло моє гойдають і підносять хвилі, дарма що від яскравих барв літа стомлюється зір і паморочиться голова.

— А й справді — відчуття таке, ніби щойно повернулися з того світу, — мружачись від іскристого