Читати книгу - "Велика, більша й найбільша, Єжи Брошкевич"

струмок не струмок, ліс не ліс — він ніби хотів мені втокмачити, що я зможу все. Навіть літати.

І я міг багато. Звичайно, літати не міг. Під кінець ми обоє були дуже задоволені одне з одного. Ми поверталися по шосе серед луків та пронизаних сонячним промінням лісів. Я пізнав, що таке щастя. Еміль сказав мені багато слів, дуже ласкавих. Він навіть заспівав мені пісню.

Та коли ми знову повернули на фабричне подвір’я, нас несподівано оточило кілька чоловіків. Двоє були в мундирах з зображенням черепів. Руки в Еміля, сперті на кермо, здригнулися, я відчув, що він хоче повернути назад. Я був напоготові. Але браму за нами вже зачинили. А я, на жаль, не вмів літати.

Еміля повели. І вже ніколи більше я його не бачив. Але… але я запам’ятав ті обличчя і ті мундири. Я подумав собі, що хоч гора з горою і не сходиться, але, можливо, я ще здибаюся з тими молодчиками. І поквитаюся. Скажу одразу — мені пощастило. Мені вдалося емігрувати. Мене продали у Францію добросердому старому лікареві, з яким я мотався у Піренеях по невеличких містечках і селах. Лікар був самотній, і єдиною істотою, з якою він охоче розмовляв, був я.

Я полюбив старого лікаря, і він мене теж. Я намагався не підводити його і ні разу не підвів.

Але, любі мої, вже йшла війна. Така війна, від якої неможливо, було сховатися навіть край світу. І врешті я знову побачив людей у сіро-зелених мундирах з черепами на кашкетах. Цього разу вони не скривдили мого лікаря, бо він устиг сховатися. Але натомість вони забрали з собою мене. Розумієте? Мене.

Я одразу ж вирішив, що не буде по-їхньому. Не вдасться їм мене забрати. На першому ж кілометрі я перепалив собі свічки.

З того й почалося. Я повів свою власну війну, я показав їм, що можуть зробити речі, “бездушні предмети”.

Вони ганяли мене по дорогах і по містах. Але втіхи вони не мали. Я псувався на кожному кроці. То кабель, то циліндри, то коробка передач. Ви знаєте, що таке саботаж? Чули! Так от, я саме саботував.

Скажімо, хотіли вони куди-небудь крадькома за кимось уночі приїхати. Тоді я чхав і стріляв, як гармата, або вмикав сирену і починав вити не гірше від пожежної сирени.

Намагались когось наздогнати? На першому ж віражі спускало колесо — і пшик з усієї погоні. А коли хтось із них хотів поїхати у суботу розважитись за місто, я псувався так, що цілий день доводилося йому лежати під моїм шасі, а я кропив його мастилом.

Знаєте, як вони мене прозвали? “Клятий дідько”. Правда гарно? В чортів і ангелів я не вірю. Але цим прізвиськом пишаюся. Люблю згадувати, як і коли я його дістав. То було під Марселем. Марсель — чудове біле місто над голубим морем. Ох, як я любив постояти вночі на приморському бульварі, помилуватися на відбиті зірки в морі і оміркувати, скажімо, чи на інших планетах теж є автомобілі?

Але зараз мова про інше. Того дня, коли “вони” стали називати мене “клятим дідьком”, я мав наздоганяти одного керівника французьких партизанів, якого ті — з черепами — хотіли схопити.

Спершу я був слухняний. Радів, що за кермо сів найголовніший з моїх хазяїв. Я вирішив, що він запам’ятає цей день надовго.

Так от, спершу я був слухняний і мчав щодуху. Партизан їхав на старому “Рено”, на такому самому інваліді, як я тепер. Отож не дивина, що вже за кілька кілометрів я почав наступати йому на шини.

Я чекав слушного моменту. Я знав, до стрілянини не дійде, бо “вони” казали, що хочуть узяти втікача живцем. Ми мчали приморським шосе: сто метрів угору, віраж, двісті метрів униз, знову віраж, знову вгору, знову віраж і знову вниз…

Я був за кілька метрів від “Рено”, “вони” вже почали сміятися і кричати з лютої радості, і я, врешті, показав, на що я здатний. Отож несподівано, без попередження, на дуже крутому спуску на швидкості майже сто кілометрів на годину, у мене раптом… судома гальм.

Мене так занесло, що я ледь утримав рівновагу. Шини стерлися об асфальт мало не до камер. Але те, що я надумав, пощастило.

Пощастило. “Рено” безпечно втік. А мої пасажири обернулися в кашу. Водій розсадив собі лоба, його сусіда розбив носом шибку, а тих, що їхали ззаду, так жбурнуло, що один зламав собі руку об голову іншого!

“Рено” втік, я, коли не зважати на розбиту шибку, був цілий, а моїх пасажирів забрала санітарна автомашина. Оці і прозвали мене “клятим дідьком”.

Але по-справжньому час моєї помсти настав, коли наш підрозділ перекинули в Африку, там уперше я побачив справжній бій. Там я збагнув, що таке війна. І скажу вам — запам’ятайте собі: ні під сонцем, ні під зірками немає нічого страшнішого, ніж війна.

Ті, з черепами, зовсім до бою не рвались. І це мене турбувало, бо я поклав будь-що виконати свій задум. Я навіть причаївся на деякий час: почав нормально їздити, без несподіванок, тобто поводився, як справний автомобіль. Нарешті, зайшла ніч, коли земля затрусилася і запалала, і мої “хазяї” накивали п’ятами.

На шосе зчинилася небачена тіснява: вантажні автомобілі, санітарні, танки, штабні машини і всюдиходи — все перемішалося, як на складі металобрухту. Щохвилини — наліт, щохвилини — артилерійський обстріл. Людський галас, рев моторів. Одне слово — пекло.

Я знав, що першої-ліпшої миті можу злетіти в повітря разом із “ними”. Але це мене аж ніяк не влаштовувало. Розуміється, можна загинути заради доброї справи. Але набагато краще — жити для доброї справи.

Врешті, мені пощастило вихопитися з колотнечі на майже пустельний путівець. І тут я рвонув, як перегоновий автомобіль найвищого класу. Дорогу я знав. Я її пам’ятав краще за них. Коло височини була розтока. Ліворуч йшла дорога відступу, точніше, втечі, а вправо — тракт, що повертав