Читати книгу - "Оповідання та памфлети, Марк Твен"

будь-коли знав світ.

Опівночі відбулося остаточне засідання комісії, на якому Венеру оцінено у величезну суму – десять мільйонів франків! Згідно з римськими законами та римськими звичаями, урядові належить п’ятдесят відсотків вартості кожного твору мистецтва, знайденого в Кампаньї, а тому державі не залишається нічого іншого, як сплатити містерові Арнольду п’ять мільйонів франків і стати повним володарем цієї чудової статуї. Сьогодні вранці Венеру перевезуть до Капітолію, де вона й залишиться, а опівдні комісія чекатиме на містера Арнольда, щоб вручити йому чек його преосвященства папи римського на суму в п’ять мільйонів франків золотом!»

Хор голосів. От пощастило! Аж дух забиває!

Один голос. Панове, пропоную негайно створити американське акційне товариство для придбання земельних ділянок і проведення розкопок з метою знаходження статуй, відкрити філію нашого товариства на Уолл-стріті, випустити на біржу акції і розпочати гру на підвищення та зниження.

Всі. Згода!

 

 

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

 

У Римському Капітолії через десять років

 

 

– Дорога Мері, ось найпрославленіша статуя у світі. Це і є та знаменита Венера Капітолійська, про яку ти так багато чула. Ось вона, «реставрована» (тобто сяк-так полатана) найвідомішими римськими скульпторами. І вже саме те, що вони брали скромну участь у відновленні цього величного творіння, навіки прославить їхні імена. Як усе це дивно! Десять щасливих років тому, напередодні того пам’ятного дня, я стояв на цьому самому місці і зовсім не був багатим, слово честі, я не мав тоді за душею навіть цента. І все ж таки мені треба було багато попрацювати, щоб Рим став володарем цього найвеличнішого творіння античного мистецтва, яке тільки знає світ,

– Обожнювана, славнозвісна Венера Капітолійська – і в яку величезну суму її оцінюють! У десять мільйонів франків!

– Так, тепер вона коштує десять мільйонів...

– О Джордже, яка вона прекрасна, божественно прекрасна!

– Ах, звичайно, та все це ніщо проти того, якою вона була до того, як благословенний Джон Сміт відбив їй ногу і покалічив ніс. Хитромудрий Сміт, геніальний Сміт, благородний Сміт! Творець нашого щастя! Слухай, що це таке? Чого він так важко дихає? Мері, у нашого хлопчика коклюш! Невже ти ніколи не навчишся доглядати дітей?

 

 

Закінчення

 

 

Венера Капітолійська й понині стоїть у Римському Капітолії і все ще залишається найчарівнішим і найславнозвіснішим витвором античного мистецтва, яким тільки може похвалитися світ. Та якщо вам колись пощастить постояти біля неї і, як це ввійшло у звичку, захоплюватися нею, хай ця правдива, але мало кому відома історія її походження не псує вам блаженства, і коли ви прочитаєте про камінного велета, якого розкопали біля Сіракуз, у штаті Нью-Йорк чи деінде,– не вірте жодному слову! А якщо Барнем,12 котрий сам закопав того велета, запропонує вам купити його за величезні гроші, не купуйте. Пошліть Барнема до папи римського!

 

1869

 

ЯК МЕНЕ ОШУКАЛИ В НЬЮ-АРКУ

 

 

Не велика втіха гудити самого себе, але іноді легше стає, коли висповідаєшся. Ось і зараз я хочу вилити душу, хоч мені здається, що роблю це скорше з намагання засудити ганебний вчинок іншого, аніж з метою помастити бальзамом наболіле серце. (Я й уяви не маю, що таке «бальзам», та, очевидячки, саме цей вираз підходить). Може, ви пригадуєте, що зовсім недавно я читав лекцію в Нью-Арку молодим джентльменам з якогось там товариства? Одне слово, читав. Перед початком мені випало розмовляти з одним із них, і він заявив, що його дядечко бозна-чому навіки утратив здатність будь-що відчувати. І, бідкаючись, проказав:

– Коли б мені ще хоч раз побачити, як він сміється! Або хоч уздріти, як він плаче!

Я був зворушений. Бо не можу лишатися байдужим до чужого горя. Отож заявив:

– Тягніть-но його на мою лекцію. Він у мене одразу оживе!

– Господи, тільки б вам це вдалося! Вся наша сім’я вік молитиметься за вас,– адже ми так любимо його! Невже ви примусите його сміятися? Невже навернете сльозу на оті спраглі вії?

Серце моє краялося з жалю. Тому я палко повторив:

– Сину мій, приводь свого дідугана. У мене є такі побрехеньки, що, коли в ньому лишилася хоч крихта сміху, він обов’язково засміється, а коли ні, я розповім таке, що він або заплаче, або сконає,– ось побачиш!

Юнак закликав усіх святих пособляти мені й метнувся за дядечком. Він усадовив його переді мною, і я заходився коло старого. Спочатку розповів такі-сякі побрехеньки, потім кумедніші; я шпурляв у нього масними жартами й обстрілював жвавими дотепами; я напихав його масними анекдотами і, не шкодуючи перцю, посипав з ніг до голови; я розходився й витинав до сьомого поту, до хрипоти аж поки в горлі не пересохло, до знавіснілості й сказу та нічим не зміг допекти старого, не викликав у нього ні усмішки, ці сліз! Анічогісінько! Хоч би тобі натяк на усміх чи крапельку сліз! Я вже й сам себе не впізнавав. Отже, вирішив закінчити лекцію останнім криком відчаю, останнім спалахом гумору – я пожбурив у нього анекдот нищівної сили й шкеребертної дії. І гепнувся на своє місце, знеможений та розгублений вкрай.

Голова товариства підійшов, змочив мені голову холодною водою й запитав:

– Чого ви так шаленіли наостанку?

Я відказав:

– Хотів розсмішити он того старого дурня в другому ряду.

Той зареготав:

– Дарма старалися: він же глухий і німий, та ще й сліпий на додачу, мов той кажан!

Отож скажіть мені, будь ласка, чи гарно було з боку небожа того дідугана отак піддурити зовсім незнайому людину, до того ж круглого сироту? Я запитую вас, як друга, як ближнього свого: гарно це чи ні?

 

1869

 

ЧУДОВИЙ СТАРИГАН

 

 

Джон Вагнер, найстаріший житель Буффало – йому сто чотири роки,– недавно за півмісяця пройшов відстань у півтори милі.

Він бадьорий і жвавий, не згірш від будь-якого з тих стариганів, що про них так уперто й нав’язливо пописують наші газети, і ні під яким оглядом їм не поступається.

Останнього листопада він під зливою пройшов цілих п’ять кварталів, не маючи