Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

style=""> 

Се був девіз його. Крутих стежин,

Побіди без найбільшого зусилля

Не знав, дипломатичних крутанин

 

Ненавидів. Бій був йому весілля,

Найвища проба мужеських чеснот -

Життя й людей цінив він лиш відсіля.

 

Почав, вином прополоскавши рот.

 

 

VIII

 

«Коли по битві коло Саламіни

Щасливі греки почали шукати,

Хто з них найбільше заслуживсь Елладі,

Кому би першу надгороду дати,

 

То по глибокій, мудрій застанові

Рішили: кождий так боровся сміло,

Таким палав чуттям патріотичним,

Всю силу й душу клав у спільне діло,

 

Що надгороди першої нікому

Народ признать не може й не бажає,

Бо надгороди тої справедливо

Сам себе кождий гідним уважає.

 

От так і в нашім тім остатнім бою,

Коли вже ворог бив без застанови

Не в армію, не в вежі, ані в мури,

А в нашого існовання основи,

 

Коли здавалось, що на нас повстали

Не люди, але всі живла природи,

Земля, повітря, і вода, і скали,

Що вже остатній нам кінець приходить,-

 

В тім бою кождий з нас стояв так твердо

І сили й ум сплітав в одно огниво,-

Що надгороду дать комусь одному

Було б несправедливо й неможливо.

 

Най кождий сам собі таку признає,

Якої варт перед самим собою.

А другу надгороду тим признаймо,

Що головами полягли у бою.

 

На третю надгороду, панство любе,

Є тут аж два між нами кандидати:

Заслуги їх усім вам добре звісні,

Тож розсудіть, кому її признати.

 

Один в момент найтяжчої зневіри,

Коли топір уже блищав над нами

І, бачилось, нема для нас рятунку,

З біди нас вивів хитрими словами.

 

Не військовою штукою, не жаром

Чуття на подвиг він підняв громаду,

А ворогові труту влив у душу,

Його спокусив на відступство й зраду.

 

Се правда, ворог сяк чи так побитий,

Ми сяк чи так втекли від згуби й шкоди,-

Та я міркую, що гнила побіда

Хіба гнилої варта надгороди».

 

Між панством шум. Всі лиця простяглися.

Князь кинувся, мов голий у кропиві.

Та генерал немов того й не бачив

І далі лив слова медоточиві.

 

«А другий кандидат - той, що недавно

На нас провадив армію ворожу,

Топтав, і бив, і гнав нас без пощади,

І впер нас у залізну огорожу;

 

Той сам, що нас притис на край загуби,

В остатній хвилі відмінив свій намір,

До нас пристав, нам видав сили й плани

Противників і став для нас як шамір,

 

Як камінь той чудовий, що від нього

Скляні й залізні прискаються стіни,

Додав нам духу, насталив нам руки

І вивів нас із згуби і руїни.

 

На трупах тих, що вчора звав братами,

Плебей здвигнув тріумф аристокрації;

Свою вину змазав він морем крові,-

Взір дивної, страшної абнегації.

 

Не входжу в наміри його - хай судить

Їх бог! Його ж страшне, велике діло

Придавлює мене своїм розміром,-

Йому признаймо надгороду сміло!»

 

Грім оплесків. Гучні, скажені брава.

Всі встали. Генерал пугар подвійний

У руки взяв, до мене наблизився

І так сказав - блідий та супокійний:

 

«Ну, пане Мирон, ви є наш спаситель,

За те від нас вам слава і подяка.

Ще хвилечку заждіть, хай щире слово

Вам висловить старий, тупий рубака.

 

Ви демократ, плебей і консеквентно

Робили те, що мусили, мій друже.

Ви підняли на нас народ розжертий,-

Як ворога я поважав вас дуже.

 

Як зрадили свою ви рідну справу,

Як перейшли до тих, що хоч приймають

Услугу вашу, але вам чужії

І рівним вас ніколи не признають -

 

Тоді для мене вмерли ви, мій пане,

Сплили, мов гук нестрійного акорду;

Ми визискали вас, та нині маєм

Для вас лишень обридження й погорду.

 

Не вірте усміхам і компліментам!

Для нас ви ворог, зрадник і простак.

Не ждіть, щоб я свою подав вам руку!

А се здоров’я ваше п’ю ось так!»

 

І о поміст пугар з усеї сили

Він кинув, і пугар лиш бренькнув раз

І прис на тисячі дрібних відломків,

Вино ж, мов кров, оббризкало всіх нас.

 

Мертва тиша. Ніхто з присутніх там

Такого, знать, не надіявсь фіналу.

Тривожне «ах!» почулось з-поміж дам.

 

Забувся й князь, музикам дать сигналу

Не змігся; клопітно панове вниз

Схиляли очі, боячись скандалу.

 

Лиш я стояв спокійний. Перун блис

І вдарив,- більш чого мені бояться?

Безмірний холод, мов кліщами, стис

 

У мене серце… «Зрадця! Зрадця! Зрадця!» -

Лунало десь - чи в мні, чи то вокруг?

Уста ж безстидно почали всміхаться.

 

В тій хвилі князь шепнув одному з слуг,

І сей підбіг до мене й нахилився.

«Чи хочуть пан промовить дещо вслух?»

 

Почувши се, князеві я вклонився.

Сей задзвонив. «Пан Мирон промовля».

Всім важко стало, вид у всіх змінився -

 

І скрізь тиша мертвая залягла.

 

 

IX

 

І я почав: «Шановний генерале,

Позволь, щоб я тобі сказав два слова.

Твоя правиця - хай і так, залізна,

Та думка в тебе, вибачай,- дубова.

 

Ні премії від тебе, ні догани

Я не жадав і о твій суд не стою,-

А те, що ти сказав ось тут, се доказ,

Як мало ще знайомий ти зо мною.