Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Один мій вчинок своїм ліктем зміряв
І мовиш: «Зрадник! Всякий се розчовпа».
От так сліпий в слона обмацав ноги
І мовить: «Слон подібний є до сто́впа».
Та не в докір тобі се я говорю,
Ти висловив лиш те, що дума всякий;
Ти лиш щиріший; те, що всі скривають,
Ти виявив і варт за се подяки.
Тож не тобі одному - як на теє
Пішло вже, що сказати правду мушу -
А всьому сьому збору, всьому світу
Правдиво я свою відслоню душу».
(При тих словах душная атмосфера
Прояснилась, розтаяло студене
Пригноблення, повеселіли лиця,
Цікаво позверталися до мене.)
«Я є плебей,- сказав наш генерал,-
Що вів і зрадив хлопськеє повстання
І на плебейських костях допоміг
Здвигнуть аристократів панування.
Чи справді так? І чим же я плебей?
Тим, що родивсь у низькій, хлопській хаті?
Немов і князь не міг родиться там?
Не родяться плебеї і в палаті?
Чи є плебейське що в моїм лиці,
В моїх чуттях, і помислах, і мові?
Ні, зроду я плебейства ворог, рад
Його знівечить у самій основі.
Від перших літ, коли в мні тямка встала,
З плебейством я воюю без упину.
І я плебей? Ні, я аристократ!
Таким родився і таким загину.
Я з тої раси, що карка не гне,
Глядить життю і смерті в очі сміло,
Що любить бій, що просто, грімко йде
На визначене їй судьбою діло.
Я з тих, що люд ведуть, мов стовп огнистий,
Що вів жидів з неволі фараона;
З тих, що їм дана власть і ціль висока,-
Життя чи смерть, все є для них корона».
(На лицях моїх слухачів заблисне
Де-де легенький усміх іронічний;
Мене, мов прутом, він по серці цвіга,
Та я спокій ще вдержую стоїчний.)
«Се правда, я сей хлопський бунт підняв,
Щоб люд сей вирвать з вашої неволі,
Щоб збуркати його з важкого сну,
Зробити паном на свойому полі.
Я гнав його, немов лінивий скот,
В огонь і в січу, в труди й небезпеки,
Щоб знівечить плебейські всі інстинкти,
Щоб гартувались лицарі-запеки.
І близька вже була моя побіда,
Та я пізнав, що се побіда мас,
Брутальних сил, плебейства і нетями,
А так не хтів я побідити вас.
О, я пізнав, що, так вас побідивши,
Своєї місії я не сповню,
Що ворога я посаджу на троні,
Під власний дім підкину я вогню.
Я бачив, як ті лицарі завзяті,
Що йшли в огонь, що бились, як орли,
В душі своїй були і темні, й підлі,
Такі ж раби, як уперед були.
Я бачив, що якоїсь іскри треба,
Щоб душі їх розжеврить, запалить,
Щоб вуголь їх в алмаз перетопився,-
З такими б тільки міг я побідить.
І я зламав той знаряд непридалий,
Спокусу дешевих побід відверг,
Бо краща від плебейської побіди
Для них була геройська смерть тепер».
(Всміхались дами. Де в кого з панів
Явились знуджені, кваснії міни,-
Сказати б то: «Бреши собі здоров!»
Ей, грубшим вас кінцем заїду для відміни!)
«Народну справу мав я погубити,
А вашу власть скріпить від того дня?
Невже ж ви так сліпі, що власний розум
Вам не кричить на се: брехня! Брехня!
Чого не мав сей люд для повної побіди?
Фізичних сил? О ні, він мав їх тьму.
Лиш ідеалу брак, високих змагань, віри,-
І се, панове, се я дав йому.
Всі ті, що згибли у остатній січі,
Ну, чим були б вони в спокійний час?
Раби, воли, що прожили б весь вік свій,
Хиляючись, працюючи на вас.
Тепер вони погибли як герої
І мученицький прийняли вінець.
Їх смерть - життя розбудить у народі.
Се початок борні, а не кінець.
Тепер народ в них має жертви взір
І ненастанний до посвят підпал;
Їх смерть будущі роди переродить,
Вщепить безсмертну силу - ідеал.
А ви - ну, що дала вам ся побіда?
Зміцнила вас? О ні! Зміцнила ваші пута!
Для вас вона сим пам’ятна одним,
Що зрадою і підлістю здобута.
Для вас вона - пухкий, затрутий хліб.
Гнилі - ви гнитимете дальш від неї.
Я - вас скріплять? Я викопав вам гріб,
Бо я - аристократ, а ви - плебеї.
О так, стискайте зуби й кулаки!
Я гордо се говорю вам, без ляку:
Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,
Ви парфумовані плебеї в фраку!
Ви паразити з водянистим мозком,
Ви неробучі, загребущі руки,
Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих
Лишились тільки хитрощі гадюки!»
Тут гамір, крик скажений заглушив
Мою промову. З місць усі зірвались,
І против мене тлум цілий спішив.
Сі за склянки, ті за шаблі хапались,
Ревли: «Мовчать! Розсічемо! Проч з ним!»
Блідії дами за мужчин ховались.
Я не дрогнув між натовпом грізним.
X
В тій хвилі залунало: Бам! Бам! Бам!
Дванадцята година! Чи година?
Бам! Бам! Бам! Бам! - лунає тут і там.
Здається, в місті дзвонів половина
Реве. Бам! Бам! Все дужче, все міцніш!
Немов якась могутня хуртовина,
Страшенні тони б’ють! Немов той спіж
Росте, а з ним росте і тонів сила,
А кождий душу прошиба, мов ніж.
Бам!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поеми - т. 5, Франко І. Я.», після закриття браузера.