Читати книгу - "Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
НАУКОВЕЦЬ (говорить із дедалі більшим жахом): Першими ознаками смерті є в’ялість м’язів або ж задубіння, нерухомість, за якими настає трупне заклякання. Відбувається відтік крові та тілесних рідин, що надає шкірному покрову характерну блідість. Через певний час тіло знову стає м’яким і починається процес гниття.
Першими ознаками гниття є зелені цятки в кишківнику, який згодом повністю вкривається ними, зеленіє, надувається як куля і починає випускати смердючу рідину, що накопичилася в ньому. Крім мікроорганізмів у цьому розчині розводяться різні комахи, які споживають мертву плоть. Цих трупоїдів приваблює запах гниття, і вони відкладають личинки в ніздрях, повіках, роті. З них через 8 (максимально — 14) годин вилуплюються хробаки, які починають поїдати м’які тканини. Позаяк хімічний стан трупа зазнає змін, змінюється і запах, який він видає з себе. Це відбувається до того моменту, коли від нього залишаються самі кістки. Кістки...
(Сцена повністю освітлюється. Усе вертається на свої місця)
НАУКОВЕЦЬ (пауза, наляканий раптовим розумінням): Іншими словами, ваш садок це... (пауза, змучено) і ви продовжуєте вирощувати в ньому... Це ж не сад, а...
ПАН АНДРЕУ: Ви скінчили?
НАУКОВЕЦЬ: Вас цікавить лише сам сад.
ПАН АНДРЕУ: Так.
НАУКОВЕЦЬ: А я кажу про людей.
ПАН АНДРЕУ: Ви повторюєтесь.
НАУКОВЕЦЬ: Так, повторююсь. Проте, здається, це вас зовсім не турбує...
ПАН АНДРЕУ: Не дуже розумію ці ваші сентименти.
НАУКОВЕЦЬ (мляво): Сентименти...
ПАН АНДРЕУ: Часто деякі нижчі організми необхідно знищити для того, щоб решта розквітла.
(Науковець робить рукою жест, показуючи, що не хоче далі слухати, але Андреу не спиняється)
ПАН АНДРЕУ: Чому ми вириваємо будяки, самосадні рослини? Чому розпилюємо гербіциди? Чому...
НАУКОВЕЦЬ (перебиває його): Поставмо на цьому крапку.
ПАН АНДРЕУ (пропускає повз вуха, продовжує завзято): Я читав... останнім часом багато читаю... так от, майже всі цивілізовані країни шукають способи захисту місцевої флори. Багато чужинських видів можуть поширюватися на значні території, опинятися далеко від ареалу походження, активно розмножуватися, ми маємо покласти цьому край, це відбувається прямо в нас удома, на цю небезпеку неможна заплющувати очі, її треба позбутися, безжально!
НАУКОВЕЦЬ: Годі з мене ваших теорій.
ПАН АНДРЕУ (з подивом дивиться на нього): Хіба це просто теорії?
НАУКОВЕЦЬ: Криницю буде розмуровано.
ПАН АНДРЕУ: Лише через мій труп.
НАУКОВЕЦЬ (зі злістю): Ну, чекати доведеться недовго.
ПАН АНДРЕУ: Злість вам не пасує. (пауза) Ви мене так просто не спекаєтеся. (пауза) Думаєте, я такий один?
НАУКОВЕЦЬ (невпевнено): Один.
ПАН АНДРЕУ (швидко, агресивно): Ви просто сидите ув’язнений у своїй генетичній лабораторії.
НАУКОВЕЦЬ: Ні.
ПАН АНДРЕУ: Додому не вертаєтесь. У бари чи спортзал і не потикаєтеся. Сходіть. Спробуйте!
НАУКОВЕЦЬ: Потикаюся.
ПАН АНДРЕУ: Наша молодь, хлопці знов у камуфляжі. Налаштовані рішуче. І тих, хто повстає по всьому цивілізованому світі, їх ви теж не чуєте? Які гасла вони декламують?
НАУКОВЕЦЬ: Чую.
ПАН АНДРЕУ: Їм серце болить за власне суспільство; вони бояться чужого, вигукують: «Чужинців — геть!». Ви справді цього не чуєте?
НАУКОВЕЦЬ: Чую.
ПАН АНДРЕУ: Чужинців — геть!
НАУКОВЕЦЬ: Чую.
ПАН АНДРЕУ: А всіх тих, хто мовчить, їх ви теж не бачите?
НАУКОВЕЦЬ: Бачу.
ПАН АНДРЕУ: Мовчать, але зі свого дивана, на якому добре вмостилися, погоджуються зі мною. І їм лячно, а страх — найліпший спільник! Так діє закон неминучості, наш садок залишиться...
НАУКОВЕЦЬ (слабко): Ні.
ПАН АНДРЕУ: ...таким, яким він потрібен нам; тим, хто доглядав за ним тривалі роки.
НАУКОВЕЦЬ (слабко): Криниця розмурують.
ПАН АНДРЕУ: Хай навіть так. І що тоді?
НАУКОВЕЦЬ: Тоді... (вагається)
ПАН АНДРЕУ: Вона буде першою, яку ви розмурували? Ну і, скажімо, ви знайдете, що шукаєте. І далі що? Це перші трупи, що будуть виявлені, закопані то тут, то там? Таке відбувається лише в останні роки? Ви не здійснюєте ексгумації? Не викопуєте останки? І знов не закопуєте їх? Ви ж лише цим і займаєтеся. Викопуєте їх в одному місці, щоб закопати в іншому. Когось через це було покарано, ви від когось домоглися хоча б вибачень? І хто про це дізнався, хто перейнявся цим, хто зацікавився, сходіть, спитайте там, поміж людей, скільки з них знають про ваші трупи? (саркастично) Скажіть мені, може щось таки змінилося, а мені просто невтямки?
(пауза)
(жорстко) Що ж, хай розмуровують. Імовірно, у нас знову виникне незабаром потреба.
НАУКОВЕЦЬ: Потреба?
ПАН АНДРЕУ: Такі часи потребують своїх криниць. Наш сад завжди потребуватиме своєї криниці.
НАУКОВЕЦЬ: Це — ваш сад, я не маю стосунку до цього місця.
ПАН АНДРЕУ: Як забажаєте, якщо Вам воно не до вподоби, йдіть собі...
НАУКОВЕЦЬ: На цьому нічого не завершується...
ПАН АНДРЕУ: Певно, лише починається.
НАУКОВЕЦЬ: А взагалі воно має хоч якийсь кінець?
Переглядаються. Світло потроху згасає, настає практично темрява, лунає надмірно заспокійлива музика і теж поступово стихає. Тиша. Раптом з’являється Андреас, хлопець 16–17 років. Світло спалахує.
АНДРЕАС: Дідусю! (нерішуче до Науковця) Добридень!
НАУКОВЕЦЬ: Вітаю!
(Пан Андреу дивиться на Науковця, зважуючи щось в умі, потім здивовано — на Андреаса, розмірковуючи, певно, як його представити.)
ПАН АНДРЕУ: Пан уже збирався йти...
(пауза, усі переглядаються)
АНДРЕАС: Та й нам, діду, треба йти. Нас уже чекають.
ПАН АНДРЕУ: Я готовий... лише дещо візьму вдома і йдемо... (Повертається до Науковця) Але спершу я проведу Вас.
НАУКОВЕЦЬ: Красно дякую, немає потреби.
АНДРЕАС: Я його проведу, а ти йди, не барися.
ПАН АНДРЕУ: Добре... (до Андреаса) і не набридай панові своїми теревенями... (виразно дивлячись на Науковця) йому так чи інак уже час іти, він запізнюється... (йде зі сцени)
АНДРЕАС: Пішов, еге ж... (коли старий зникає, починає бавитися клубками, говорить і розпускає їх, потім починає ними жонглювати) Колишній учень?
НАУКОВЕЦЬ: Перепрошую.
АНДРЕАС: Ви теж колишній учень дідуся? Певно, що — так. Інші часто приходять його навідати.
НАУКОВЕЦЬ: А, це... Ясно.
АНДРЕАС: Він був улюбленим учителем.
НАУКОВЕЦЬ: Авжеж.
АНДРЕАС: І сад — його пристрасть. Він, певно, Вам його показував?
НАУКОВЕЦЬ: Так, показував...
АНДРЕАС: Годинами сидить у ньому, дбає про кожну рослину, кожен вазон, і все — своїми руками, здавна мав таку звичку: не дозволяв нікому і близько до саду підходити, так, наче в ньому захована якась таємниця.
НАУКОВЕЦЬ: Захована таємниця?
АНДРЕАС: Так, коли ми з двоюрідними братами були малими, то різне видумували... Знаєте, як діти роблять... Заховані скарби, всілякі таємниці, таке, особливо, щодо криниці...
(Науковець запитально дивиться на нього.)
АНДРЕАС: Бачили її, так? Завжди закрита, та й він щоразу нас лякав, щоб ми й не думали наближатися, це ж небезпечно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люба моя Лісистрато, Андоніс Георгіу», після закриття браузера.
