Читати книгу - "Галявина край лісу, Каролін Ламарш"

підбирав її обережно, не піддаючи небезпеці решту ноші. Коли він дійшов до Санта-Фе, то вирішив залишити все за старою огорожею. Та він був на виду і подумав, що з манежу його можуть побачити. Тож Ігнатій пройшов повз стайні, повз купу гною, повз трейлер — очима шукаючи місце, де потайки можна було залишити свій тягар.

Аж раптом з’явилися коні. На чолі кавалькади, хвацько пританцьовуючи, пишався Бронсон. Тонкі вуста і підстрижені вуса надавала його обличчю жорстокого виразу. Він зирнув на Ігнатія та жовту вовняну купу і обернувся до решти вершників. «Перехожий!» — гаркнув він зично. «Перехожий! Перехожий!» — перегукнулись вершники, озирнувшись назад. Старий почекав, поки всі проїдуть, — і пішов далі неспішним кроком, відчуваючи, як терпнули руки і пальці. Щойно манеж зник за одним з пагорбів, Ігнатій помітив вал, де можна було позбутися ноші. Він побачив покатий схил, що неначе обтікав конусоподібну гірку, і попрямував туди. Ігнатію не давала спокою думка, що його зауважать, тож він швидко обома руками пожбурив купу хмизу і вовни, що лягла на вкритий рослинністю конус, мов капелюх на голову. Потім він розвернувся і почвалав до лісу.

Мурахи працювали з самого світання. Вони нападали на гусінь і черв’яків, шматували їх, по шматочках переносили значно більших і важчих за себе комах до мурашника. Хтось обмацував тлей вусиками, щоби зібрати меду, а інші паралізували їх кислотою і потім їли. Мурахи збиралися по двоє, щоби підняти важке зерня. Вони чистили галереї мурашника, годували свою королеву, прибирали з-під неї яйця, розкладали їх по численних камерах, мили і пестили личинок та їхні вусики, підгодовували їх солодким медом. Якщо температура протягом дня змінювалась, вони перетягували личинок. Деякі з мурах мали сторожити вхідну браму, через яку без упину заходили й виходили робітники. Інші мурахи цього сонячного дня наприкінці зими непорушно сиділи на верхівці конуса, зібравшись у темні плями — так вони нагрівали мурашник і давали сили усім, хто працював усередині. Певно, папи Лін, Анакліт, Климент, Сікст, Корнелій і Кипріян так само збирали всіх на молитву , аби наситити вірою світ. Мурашник був такий великий, що майже зливався з пагорбом, скидаючись радше на земляний пригорок. Мурахи склали його так майстерно, що жоден порив вітру не відірвав би від нього ані патичка! Ґрунт довкола мурашника бринів від невтомного руху комах, і мертве листя довкола співало шурхотом. Упродовж чверті століття змінювалися покоління мурах — вони боролися за виживання з покорою, гідною всіх святих, яких згадували в молитві, і завзяттям, достоту Ігнатій, який терпляче піклувався про дерева, що йому залишили предки. Ніхто ніколи їх не турбував — хіба зелена жовна, що час від часу снідала кількома шерегами робітників. Утім люди працю мурах не помічали.

Поки Ігнатій неквапом піднімався стежкою до ферми, діти бігли дорогою до Санта-Фе з торбинками, повними моркви і шматочків цукру. Вони хотіли погодувати коней, коли ті повернуться з прогулянки. Дітям кортіло почути заливистий сміх їхнього приятеля Чарльза Бронсона та пограти в манежі — адже він їм обіцяв! — тож вони бігли, не озираючись.

Раптом хтось із них краєм ока зауважив дещо незвичне: на верхівці пригорка шелестіли пасма жовтої вовни. Діти підійшли ближче й побачили, що вовна вкривала складений із гілочок конус, де сновигали тисячі мурах.

Неймовірне відкриття! Дітлахи стали виймати шматки цукру й тицяти їх до мурашника, радіючи стривоженому сновиганню комах, які дрібніли цукор на крихти і тягнули до підземних галерей, утворюючи живий білосніжний килим. Тоді діти вирішили подивитися, куди ж комахи несли крихтини. Цупкими гілками вони штрикали мурашник у м’яке нутро. Діти крутили гілками, відкриваючи тоненькі переходи і галереї з прозорими яєчками — нажахані мурахи рятували їх, спускали униз, і невдовзі уся земля навколо роїлася сірими тільцями. З кожним рухом гілки втрачалася важка праця одного-двох років, і десятки робітників, падаючи на спину і скручуючись, випускали дух. Решта щодуху шелестіла ніжками по землі, наповнюючи її тривожним ритмом. Соснові голки, що тепер безладно вкривали ґрунт, усотували ці хвилі люті і зникали під землею — і що більших руйнувань зазнавав мурашник, то більше гніву і страху вбирала земля. І поки жовта вовна змішувалася з лісовим перегноєм, діти радісно верещали, переможно піднімаючи свої дрючки до неба.

А на протилежному пагорбі Ігнатій пнувся стежкою, яка належала йому, міркуючи в такт крокам. «Корнелій і Кипріян, Лаврентій, Хрисогон, Іван і Павло, Косма і Даміан...» На свіжих зламах віття, позбавлених пасем вовни, виблискувало сім’я.

Улісс

Тарілки — сині. Насичений променистий синій колір. Дрібний узор у тон. Кожна — особлива: на деяких мотив проступає чітко, на інших він практично непомітний, зливається з кольором. Заплатила я за тарілки недорого — у крамниці «Оксфам» їх виставили зі знижкою: неповний набір, не шість, не дванадцять, не десять, лише п’ять великих і чотири маленькі тарілки; тож, запросити можна не більше двох осіб — якщо не рахувати мене і Зорана.

Коли ми зустрілись, у нього було багато різних тарілок, які залишилися після розлучення: певно, вони з дружиною їх ділили або ж потрощили чимало під час сварок. Склянки також належали до різних наборів — різної висоти склянки для води і для соку, кілька пивних кухлів з різними логотипами: «Leffe», «Chouffe», «Orval», «Affligem»; келихи на високих ніжках, п’ять високих, сім низеньких, а ще два келиха для шампанського. У «Ікеї» я придбала коробку з шістьма елегантними бокалами-флейтами — треба ж було якось прийняти професора Меєра з дружиною; це найменше, що я могла зробити, бо знала: вони принесуть пляшку чогось, може, навіть ігристого; і все ж, аби не переживати, сама купила пляшку справжнього шампанського.

Учора, коли я їхала до Зорана сільським шляхом, то загальмувала, зауваживши їжака. Зовсім юного їжачка, певно, ще недосвідченого — він квапився кудись по асфальту, радіючи шляху вільнішому, ніж звичні для нього луки з дикими травами. Їжачок біг просто на мене — а я їхала зі швидкістю п’ятдесят кілометрів на годину; він рухався не швидше, ніж один кілометр на годину, хоч і явно поспішав. Зупинившись, я з подивом зауважила, що лапки у квапливого їжачка були високі й тоненькі. Я увімкнула фари далекого освітлення й узяла їжака на руки, ризикуючи обдерти долоні. Їжак миттю згорнувся в клубок, склав і заховав лапки і мордочку; він повністю умістився у мене на долоні — і я відчувала, що колючки в нього ще м’якенькі.

Ліворуч від дороги я зауважила луку з коровами. Праворуч — невеличку парковку перед давнім відреставрованим млином, відкритим для візитів у вихідні, а нині зачиненим. Я вирушила