Читати книгу - "Хіть, Ельфріда Елінек"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ніщо не зникає просто так. Держава працює з тим матеріалом, якого ми не бачимо. Куди зникають наші гроші, коли ми їх нарешті позбуваємося? Долоням нашим тепло від банкнот, монети тануть у наших кулаках, які однаково доводиться розтискати. У день зарплати час має спинитися, щоб нам можна було довше милуватися теплою грошовою купкою, яка парує і тхне важким духом витраченої нами праці, помилуватися нею, перш ніж віднести гроші в банк, щоб наші потреби змогли розцвісти пишним цвітом. Найбільше нам хотілося б прилягти й відпочити на теплому золотому гної. Однак неспокійна любов уже озирається навколо, дивиться, де б знайти що-небудь краще за те, що ми вже маємо. Люди вміють їздити на лижах. Люди, які росли тут як трава, тут, звідки вони родом (чи відомо вам, що в Мюрццушлаґу, у Штирії, розташований найзнаменитіший гірськолижний музей світу?), ці люди в гірськолижному спорті тільки глядачі. Їх так пригнуло до холодної землі, що вони не відшукають лижні. Повз них постійно мчать інші лижники, відбуваючи свої потреби у тутешніх лісах.
Жінка рветься з упряжі, немов кінь. Притягнуті газетною рекламою приїжджі, що одного разу зірвалися з насиджених кушеток, бродять тут, як правило, удвійку, напнувши на себе м’яту туристську одежинку. Жінки в барі придушено хихикають, укрившись за келихами й поводячи поглядами, і прутні в їхніх чоловіків теж мають потребу в приводі: ну, тоді вперед! Розперезавшись, чоловіки залюбки скористаються раз чужим спальним мішком. Вони стоять перед обіднім столом, спритно закидаючи ноги жінок до себе на плечі, адже в чужих краях люди із задоволенням на час зраджують свої звички, щоб, утішившись і натішившись, повернутися додому до старого й звичного способу життя. Там, удома, їхні ліжка стоять на доглянутому ґрунті, і жінок, які раз на тиждень заходять до перукаря, чоловіки беруть у сівозміну, щоб усе, що кинуто в землю, зійшло й розквітло пишним цвітом. М’які подушки жіночих тіл вони валяють і термосують на м’яких диванних подушках з такою наснагою, немовби виграли в лотерею невичерпний запас задоволення. Магазини пропонують інтимну білизну, щоб відчуття (ми, жінки, на це сподіваємося, і щораз дарма) завжди були іншими, і щоразу вони приходять до нас, запопадають нас сонних і залишають нас на потім.
Директора невпинно підштрикує його власна плоть, під’юджують вільнощі, що їх дозволяє собі преса. Він теж дозволяє собі вільнощі, приміром, він із задоволенням по-собачому дзюрить на дружину, склавши з неї і з її одягу маленьку гірку, щоб йому крутіше було спускатися. Шкала хоті не має обмежень згори, нам для оцінки не потрібні спортивні судді. Чоловік використовує й бруднить жінку, як папір, що його він робить. Він піклується про добробут і про біль у своєму власному будинку, він жадібно вихоплює свій член з кулька, щойно зачинить за собою двері. Ще теплим, прямо від м’ясника, шматком плоті він набиває рот дружини так, що в тієї щелепи тріщать. Навіть коли гості, запрошені в будинок на вечерю, трохи просвітлюють його голову, він шепоче дружині на вухо усілякі непристойності про її статеві органи. Під столом він грубо кладе на неї долоню, обробляє її борозну, хвалиться перед діловими партнерами. Жінці не можна дозволити обходитися без чоловіка, тому він тримає її в шорах. Їй не можна забувати про те, що він здатний просочити її своїм пахучим паролем. На очах у гостей він запускає їй руку у виріз, сміється і бере на скуштунок. Усім потрібен папір, і задоволений покупець завжди правий. Усі ж мають почуття гумору?
Жінка йде і йде. Якийсь час за нею дріботить великий незнайомий собака, що вичікує, аби вкусити її за ногу, адже жінка не в міцних черевиках. Альпійський союз розіслав попередження, що в горах усіх чекає смерть. Жінка копає собаку. Більше ніхто від неї нічого не дочекається. У будинках незабаром увімкнуть світло, і тоді настане черга зайнятися сьогоденням і печениною, і в жінок у кровоносних судинах починають стукати маленькі молоточки.
Долину населяють примари бажань місцевих селян, приречених шукати додаткового заробітку. Вони — діти Неба, а не замдиректора з персоналу. Долина чимраз звужується, щоб згребти в купу кроки цієї жінки, немов снігоприбиральна машина, що згрібає сніг. Жінка крокує повз безсмертні душі безробітних, які рік у рік
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хіть, Ельфріда Елінек», після закриття браузера.