Читати книгу - "Менгеттен, Джон Дос Пассос"

class="v">Що дід пребагатий

Купив ту красу

І пташка щаслива —

Мов бранка в тюрмі золотій.

-----

Бед стояв на розі Західнього Бродвею та вулиці Франкліна й гриз фісташки, беручи їх з торбинки. Був полудень, а він витратив усі свої гроші. Над головою гриміла повітряна залізниця. Перед очима йому танцювали порошинки в смугах соняшного світла. Міркуючи, куди б йому піти, він утретє повторював назву вулиць. Просто перед ним виїхав із-за ріжка чорний екіпаж запряжений парою вороних коней з блискучими клубами й червоні колеса загурчали зненацька по бруку. На передку, біля візниці стояв жовтий шкіряний чемодан. В екіпажі сидів чоловік у брунатному кепі й голосно розмовляв з жінкою у боа з сірого пір’я на шиї та з сірими струсевими перами на капелюсі. Чоловік стрелив собі в рот з револьвера. Коні стали цапки і врізались у натовп. Полісмени, ліктями розчищаючи собі шлях, пропхалися наперед. Вони зняли невідомого з екіпажу на брук, а тому цебеніла ротом кров, і голова безсило схилилася на картату камізельку. Жінка стояла біля нього бліда й висока, крутячи в руках боа. Сірі пера на її капелюсі хитались у смугнастому світлі під повітряною залізницею.

— Його дружина хотіла повезти його до Европи… Дейчланд одпливає о дванадцятій… Я назавжди попрощалася з ним. Він мав о дванадцятій вирушити на Дейчланді. Він сказав мені «прощай» назавжди.

— А ну, відступіться! — полісмен ліктем штовхнув Беда у живіт. Тому тремтіли коліна. Вибравшися з натовпу, він мерщій пішов геть. Машинально розкусив фісташку й поклав до рота. Решту краще залишити на вечір. Згорнувши торбинку, засунув її до кишені.

-----

Під дуговим ліхтарем, що мерехтів рожевим і зеленкувато-фіялковим світлом, чоловік у картатому костюмі зустрів двох дівчат. У тої, що ближче до нього, було овальне обличчя, пухкі вуста, а погляд скидався на удар ножем. Ступивши кілька кроків, чоловік повернувсь і попростував навздогін за ними мнучи свою новеньку єдвабну краватку. Полапав рукою, чи на місті шпилька з діямантовою підківкою. Тоді випередив дівчат. А та, друга, відвернулася. Може вона… Ні, важко сказати з певністю. На щастя, при ньому є п’ятдесят долярів. Сів на лавці, щоб вони пройшли повз нього. Ще помилишся й заарештують. Але дівчата не помітили його. Пішов слідом за ними стежкою й вийшов з парку. Серце йому калатало. Я дав би мільйон долярів, щоб довідатися… Прошу вибачити мені, ви, бува, не міс Андерсон? Дівчина наддала ходи. У натовпі на перехресті Колумба, він загубив їх. Квартал по кварталу поспішав Бродвеєм. Пухкі вуста, погляд немов удар ножем. Дивився на жіночі обличчя праворуч, і ліворуч. Куди могла вона піти? Він помчав Бродвеєм…

-----

Еллен сиділа поряд з батьком на лаві парку Беттері. Видивлялася на свої новенькі жовті черевички з ґудзиками. Соняшне проміння грало на блискучих носочках і на кругленьких ґудзиках, коли вона, гойдаючи ногами, вихоплювала їх з тіні, що падала від сукні.

— Ото було б добре, — говорив Ед Сетчер, — якби поїхати одним з цих пароплавів за кордон. Подумай лишень, перетяти за сім день океан.

— А що люди роблять на пароплаві, тату?

— Не знаю. Певно ходять туди й сюди по палубі, грають у карти, читають, і все таке інше. Потім ще й танцюють.

— Танцюють на пароплаві? Це, певно, страшенно весело. — Еллен засміялася.

— Еге, на цих нових пароплавах і танцювати можна.

— Таточку, чому ми не їдемо?

— Може й поїдемо колись, як я заощаджу грошей.

— Ой, татку, так ти швидше заощаджуй, і якнайбільше! Тато й мама Аліси Воґен щоліта їздять у Білі гори, але цього літа вони збираються за кордон.

Ед Сетчер глянув на бухту, що розпростерлася мерехтливим блакитним обширом аж до брунатного обрію до протоки Нерровз. Статуя Волі стояла невиразна, немов сновида, у кучерявих пасмах диму з катерів, поміж лісу щогл і незграбного накопичення барж, цеглою і піском навантажених. Яскраве соняшне проміння грало на білих вітрилах шкун і на димарях пароплавів. Червоний порон повагом сунувся то вперед то назад.

— Таточку, чому ми не багаті?

— Сила людей ще бідніші за нас, Еллі… Хіба ти дужче любила б татка, якби він був багатий?

— Авжеж.

Сетчер засміявся.

— Побачимо, може це й станеться колись… А як би тобі сподобалась фірма «Едвард Сетчер і Ко присяжні рахівники»?

Еллен зірвалася з місця.

— Гляньте, який корабель! Таким кораблем і я хотіла б їхати.

— Це Арабік, — прорипів біля них чийсь голос.

— Справді? — перепитав Сетчер.

— Еге. Найкращий на морі корабель, сер, — з запалом мовив чоловік у благенькому одягу та з рипучим голосом, що сидів біля них на лавці. Кепка із зламаним лякованим козирком була низько насунена на невеличке знеможене обличчя. Від нього тхнуло віскі. Еге, сер, це — Арабік.

— Дуже добрий пароплав.

— Один із найбільших у світі, сер. Я плавав на багатьох — і на Меджестік і на Тьютонік, сер, — теж хороші пароплави, але трохи гірші за цей. Тридцять років працював я офіціянтом, а тепер, на старість, мене викинули.

— Всім нам часом не щастить.

— А декому й завжди, сер. Я вважав би себе щасливим, якби міг вернутися додому. Тут не місце старим, а тільки молодим і дужим. — Він простяг скручену від подагри руку й показав на статую Волі.

— Гляньте, адже вона дивиться в бік Англії.

— Тату, ходімо звідси, мені не подобається цей чоловік, — пошепки сказала Еллен на вухо батькові.

— Гаразд, підемо подивимося на морських левів. Бувайте здорові.

— Чи не дасте ви мені на чашку кави, сер? Я зовсім вибився з грошей.

Сетчер поклав десять сентів на брудну, вузлувату руку.

— Алеж, татку, мама казала ніколи не відповідати людям, а якщо вони чіпляються з розмовами на вулиці, то кликати полісмена або тікати щодуху, бо це все ті жахливі крадії дітей.

— Мене ніхто не вкраде, Еллі. Крадуть тільки маленьких дівчаток.

— Коли я зросту, то чи можна мені буде отак розмовляти з незнайомими людьми на вулиці?

— Ні, люба, звичайно, ні.

— А якби я була хлопчиком, тоді б можна?

— А певно.

Перед Акваріюмом вони спинилися на мить, щоб глянути ще раз на затоку. Просто над ними зносився над поронами й баржами океанський пароплав, з буксирами, а катер поперед нього окутував йому прову білим димом. Кигикаючи, кружляли чайки. Сонце кремовим одсвітом обарвило верхні палуби та величезний, жовтий з чорним дашком, димар. Низка прапорців на передній щоглі весело майоріла не тлі аспідного неба.

— А певно багато людей приїхало із-за кордону цим пароплавом. Адже так, тату?

— Глянь сама. На палубах аж чорно від людей.

-----

Простуючи П’ятдесят Третьою вулицею від Східньої Ріки, Бед Корпнінґ спинився перед купою вугілля на