Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

188
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 48
Перейти на сторінку:
слу­хаються.

Я ступив іще кілька кроків до нього, навіть сам не розумів, чи здивувався, чи злякався. Із дверей будинку неспішно вийшов приземкуватий, опецькуватий чоловік. Я впізнав Бовдура, Дятлового пасинка, і мій страх переріс у гнів.

— Тікай звідти, Марчелло! Що ти там робиш?

То бабця все горланила, а я ніяк не міг уторопати, чому вона кричить, замість того, щоб самій бігти на допомогу або покликати когось.

— Бридке лайно!

— Звісно, це я — бридке лайно. А ти, гад, спробуй іще хоч раз підняти на неї руку, від тебе й кісток не зберуть!

Бовдур погрозливо рушив до Дятла. Я став між ними, набрав щонайбільше повітря в легені і промовив якомога грубшим голосом:

— Що ти в дідька робиш?! Йому ж за вісімдесят!

Я міг сказати: він же твій вітчим. Але несвідомо виставив як аргумент поважний вік Дятла. І це подіяло, тому що Бовдур якось умить застиг, обм’як, врешті відступив на крок. На мене навіть не глянув; можливо, йому соромно було чинити таке у чиїйсь присутності, у присутності хлопчини. Не промовивши ні слова, начепив на головешку каску і рвонув з місця на скутері, залишивши після себе стрічку чорного диму.

Тільки в ту мить з’явився Паоло, наш сусід років п’ятдесяти, який працює лікарем і живе на початку нашого провулка. Я допоміг Дятлові підвестися. Той ледве тримався на ногах і витирав кров з губи рукавом картатої сорочки. Ми удвох із Паоло підхопили його під руки і відвели на бабцине подвір’я.

Паоло всадив Дятла на шезлонг у тіні. Я відчував, що мої руки змокріли від Дятлового поту і тхнуть старістю, як та скриня, де мама зберігає альбоми з нашими дитячими малюнками. Окрім губи, в Дятла кровило ще й вухо.

— О Господи! Поглянь-но, що тобі зробив отой звірюка...

Бабця обережно гладить Дятла по голові, тільки тепер береться про нього піклуватися. Він занадто збуджений, щоб щось пояснити. Я намагаюся його заспокоїти, кажу, що він не сам, ми поряд. Паоло щось сказав бабці, та пі­шла до хати і згодом повернулася з пляшечкою перекису водню і целофановим пакунком із ватними дисками, що їх жінки використовують для зняття макіяжу. Поки Паоло обробляв рани, Дятел ніяк не міг опам’ятатися, сидів, безтямно втупившись поглядом у землю.

На першому місці — родина, потім — партія.

Я так і не зміг до пуття второпати, скільки у нього дітей і від кого. Бовдур — не його син; він син паралітички, який був у неї ще до того, як вони стали жити разом, десь у 50-х чи й раніше. Ніхто не знає, куди подівся Бовдурів батько. Із деяких натяків бабці, якій відомо про цю справу значно більше, ніж усім нам, я збагнув, що той помер за якихось доволі неприємних обставин, можливо, вкоротив собі віку. Якщо я добре пригадував бабцині слова, вона казала щось на кшталт: прибрався з дороги. Чи то: поклав усьому край. І з цими словами торкалася мочки власного вуха. От і зрозумій її.

У Дятла має бути ще й донька, яка народилась у нього від паралітички. Час від часу з’являється Ніколас, онук, зазвичай для того, щоб попросити грошей. Навіть до хати не заходить. Припаркує мопеда, перекинеться кількома словами з Дятлом в альтанці, зазирне з порога до бабці, щоб привітатися з нею особисто. Вся операція займає у нього від тридцяти до п’ятдесяти секунд. Дятел чекає на нього надворі, промовляє ще пару слів і вручає йому виловлену з кишені жилета банкноту. Напевно, у розмовах із ним він теж відбувається своїми звичними жартами, як ото з нами, щоб позбутися незручності: тримай, купиш собі морозива. На ось, купиш дівчатам цукерок.

П’ятдесят євро, сто — навіть не гляне, — те, що трапилося під руку. Ніколас задоволено посміхається, запихає гроші до кишені, йде до мопеда й тікає.

Цукерки для дівчат. Навряд чи Дятел знає правду. Хоча напевно знає, але не хоче визнавати: Ніколас — гей.

**

Оскільки від карабінерів знову ніяких новин немає, я вирішую сам оглянути місце злочину. Огинаю будинок, проходжу під смоквою і зупиняюсь якраз перед вікном ванни. Зараз віконниці зачинено, ще й закрито на защіп­ки зсередини. На віконницях помітно сліди від викрутки на дереві; відчинити їх — робота не для дилетанта. Роздивляюся ближче, намагаюся відшукати незаперечну підказку, яка, наче в історіях про Шерлока Холмса, дасть мені змогу висунути гіпотезу, що злодій, скажімо, — чоловік, шульга, служив на флоті з 74-го по 83-й роки і носить на руці годинника з металевим циферблатом.

Звісно, для мене це просто розвага, засіб боротьби з нудьгою. Нічого такого я не знайшов. Окрім пташеняти.

Сидить, бідолашне, на землі під смоквою; напевно, то я струснув його з гілки. Не бачу, чи є там гніздо. На діалекті його б назвали «поршок», тобто пташеня, що вкрилося пір’ям, але ще не вміє дбати про себе. Махає крильцями, але літати не може.

Я хотів було запитати поради у мами, але її немає вдома. Перед сушильнею для білизни вона поставила кілька пластикових коритечок для птахів з кормом і водою. Вони клюють хлібні крихти, купаються. Найбільше прилітає диких голубів та горобців. Вейн жартома каже, що одного дня засяде неподалік із карабіном.

Поршок розплющує оченята і дивиться на мене. Тут кругом повно котів, яких підгодовують і бабця, і Паоло; отже, мені слід якомога швидше знайти його гніздо, перш ніж воно потрапить котярам у пазурі. Треба визнати, що пташеня гарненьке, мабуть, голуб’ятко. Я чомусь вирішив, що то дівчинка, зватиму її Тіті.

Гнізда ніде не видно; схоже, воно десь на верхніх гілках. Тіті поводиться на диво спокійно і зовсім не намагається втекти. Якщо розкриваю долоню, спинається на ніжки і зацікавлено поглядає на мене. Ось тепер не захоче від мене йти, думаю про себе — чи, може, сподіваюся. Риюся в пам’яті, щоб згадати, що мені відомо про імпринтинг: майже нічого.

«Непосидюча ти пташка», — промовляю я до неї тим самим солоденьким голосом, який так ненавиджу, з яким зазвичай звертаються до малюків. Навіть проти власної волі за певних обставин якось само виходить.

На мить завмираю, гладжу Тіті по голівці. Несподівано відчуваю слабкість, чи то гнів, чи то журбу. Зі мною таке трапляється через отакі слова, майже завжди. Через оте, що у мене зараз саме злетіло з вуст: «непосидюча». Залишилося в пам’яті з давніх часів. Саме воно мене так роздратувало, а не мій солоденький голос. Коли ми з Вербою були ще малими, мамині подруги

1 ... 14 15 16 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"