Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов

Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

170
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 45
Перейти на сторінку:
зараз він був позбавлений такої нагоди: склянка була з білого пластику, який лише потьмянів зсередини до тієї межі, до якої його наповнювала кола. Зате перед Максимом відкрилися інші можливості — так би мовити, ширші і, якщо так можна сказати, приємніші.

Потягуючи напій, Максим дивився на пароплав, який усе ще виднівся у далечі. Дивився, як той повільно пливе.

Пароплави пришвартовуються до берега кілометром нижче, ніж те місце, де перебував Максим. З палуби зістрибує моряк, щоб, подібно до приборкувача мустанґів, накинути на береговий стовпець, щоправда, не ласо, а линву. Розкручуючись, корба напинає її стрімкою струною. Моряки розмовляють усіма мовами, поширеними на річках; доки вони спускають і закріплюють трап, туристи зʼюрблюються біля виходу — коли хтось із них чи то з нетерпцю, чи в бажанні продемонструвати власну спритність пропонує допомогу, капітан заперечливо і водночас застережливо хитає головою. Двоє моряків просилюють мотузку крізь металеві кільця перил обабіч, а тоді, випробувавши трап на міцність, відкривають його для пасажирів. Капітан особисто проводжає гостей.

Крижинки, від яких пластикова склянка зайшлася вологою, зменшувалися не так швидко, як, здавалося б, мали на палючому сонці, проти якого парасолі були явно недостатньою ширмою. Притримуючи соломинку пальцями, Максим спостерігав, як вона то темнішає, то світлішає.

На спинку порожнього стільця напроти сів горобець. Крутнувся, дивлячись за крихтами на столі, цвірінькнув і полетів.

Пароплав зменшився до розмірів сірникової коробки — ще трохи, і він зробиться таким, як кубики в склянці, а потім розчиниться, як вони.

Хлопчик і дівчинка з-за сусіднього столика злізли зі стільців і побігли на дитячий майданчик.

Максим зробив ще кілька ковтків.

Крижинки майже розтанули, пароплав ще більше зменшився.

Пара — з тих, які зустрічаються, але не одружуються, — розрахувалася, тоді як чолов’яга в панамі сидів, відкинувшись у кріслі і заклавши на спинки сусідніх руки.

Від кубиків залишилася тільки приємна прохолода. Там, на обрії, де пароплав усе ще мрів крихітною цяткою, спиналася гора, на верхівці якої з самого краю трималася церква з написами, що їх розмив дощ і затер вітер, і хоча не було видно ні церкви, ні написів, лише обрис гори, Максим виразно бачив викарбувані там слова; знав їх назубок.

Коли Максим відвернув погляд, над ним стояла Лола.

— Біля вас вільно?

Авжеж, біля нього вільно. Вільно не лише біля нього, а й за сусідніми столиками — за більшістю зовсім вільно. Одначе цього не скажеш тій, яка дивиться на тебе очима сарни чи лані, і хоча Максим ніколи не бачив очей ні сарни, ні лані, зате бачив Лолу, яка стояла перед ним, привітна і сповнена терплячого чекання.

— Авжеж. Сідайте.

Максим запопадливо відсунув пластиковий стілець, хоча стілець й без того знаходився на достатній відстані, щоб без труднощів пройти і сісти.

— Спасибі, — усміхнулася Лола.

Уважна Лола, оцінивши Максимів жест, ґречно подякувала і скромно сіла.

— Ви та сама Лола, яка сиділа за тим он столиком? — запитав Максим.

Це було достеменним зухвальством, адже звідки йому знати, що незнайомка — Лола? Навіть якщо вона чарівна, це не достатня підстава отак, до ладу не спитавши, називати чуже ім’я. Та Максимові воно зовсім не здавалося чужим — а геть рідним. До того ж чарівна — не те слово, Лола — справжня красуня.

Тож Максим мовив:

— Дозвольте вас запросити.

— Що ви! — затулилася, театрально відхрещуючись, Лола.

— Ні-ні, ви навіть не те, — наполіг Максим.

— Я просто, — пояснила Лола.

З одного боку, Максим аж ніяк не бажав наполохати Лолу, як ото полохають пташку, надто ревно бажаючи почастувати крихтами, з іншого ж боку, те, як красуня знітилася, сповнило його непідробним тріумфом.

— Офіціанте, — гукнув Максим, — для чарівної...

— Колу, — поквапилася на допомогу Лола.

— Колу, — потвердив Максим. — Дві коли.

Максим, який ще не допив першої коли, опинився перед дилемою: чимдуж допити чи почекати? Якщо питиме, а Лола чекатиме — якось не теє. Якщо ж чекатиме, то матиме дві склянки, а вона — одну, що також не по-джентльменському. Ет, краще би склянка розчинилася, як льодяні кубики. Звісно, можна вдати, що це для Лоли, але який несмак — замовляти для гості дві склянки нараз!

— Лола, — сказала Лола, поклавши край його сумнівам.

— Максим, — мовив Максим.

— Спека, — поскаржилася Лола.

— Страшенна, — підтвердив Максим.

— Не дивно, що мучить спрага, — сказала Лола.

— Допікає, — погодився Максим і, скориставшись моментом, непомітно допив колу.

Коли офіціант, принісши дві коли, прибрав зі столу порожню склянку, все знову грало. Напруга спала з Максима, йому знову стало приємно і райдужно.

— Ви тут? — запитала Лола.

— Я тут, — поквапився відповісти Максим.

— Ви тут відпочиваєте? — довершила запитання Лола.

— Авжеж, — кивнув Максим.

— Засмагаєте?

— Трошки.

— Ви, мабуть, добрий плавець, — похвалила Лола і торкнулась губами соломинки.

Максима відвідало дивне відчуття.

— Це я так, — кинула Лола.

Її мила усмішка вмить усе згладила.

— Я сюди приходжу щотижня, — розповідала Лола. — Ви теж?

— Угу, — угукнув Максим.

— Угу, — засміялася Лола, геть незлостиво перекривляючи.

— Лише на вихідні, — уточнив Максим, — і коли погода добра: така, як сьогодні.

— Розумію, — кивнула Лола.

— Славна місцина, — провадив Максим. — Більше зелені і не так людно.

— На мізантропа ви не подібні, — примружилася Лола.

— Ні-ні, я не мізантроп, — заперечив Максим. — Полюбляю так іноді трішки усамітнитися, особливо на вихідні.

— Даруйте, — театрально, а воднораз, приязно мовила Лола. — Я, дурепа, вам заважаю.

— Та що ви! — обурився Максим. — Ви мене не так зрозуміли. Я маю на увазі всю ту буденну метушню, якої за тиждень більше ніж досить.

— Тоді ви романтик, — сказала Лола.

Романтик Максимові сподобалося.

— Поет, — мовила Лола.

Поет Максимові сподобалося ще дужче, та замість парубка відповіла його вроджена скромність:

— Ні, ні.

— Поет, який не пише віршів, — не вгавала Лола.

— Як це? — розгубився Максим.

— Поет, який живе, як поет, — пояснила Лола, і Максимові таке геть залестило.

— Я працюю в офісі, — розкрив карти Максим.

— І я теж, — підхопила Лола.

— Агентом страхової компанії, — продовжив Максим.

— Отакої! — вигукнула Лола.

— Перепрошую? — не второпав Максим.

— Я кажу, що також працюю у страховій компанії.

— Он як! — тепер була Максимова черга дивуватися.

— І як тільки ми ніколи не зустрічалися?

— Нічого дивного, — відказав Максим, хоча сам щойно непомалу здивувався. — Страхових компаній чимало.

— Ви в якій працюєте? — поцікавилася Лола.

Максим назвав.

— Ну це вже взагалі! — вигукнула Лола.

— Невже ви теж там працюєте? — Максим

1 ... 14 15 16 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"