Читати книгу - "Поклик мушляного рога"

порожня каністра з-під бензину. Тільки зараз Еліза помітила веселі ясні полиски на іншому краю поля, де стояла ферма, охоплена язиками жовтавого і блакитного полум’я.

У квартирі Сью ніколи не було темно. Вона жила на краю міста, і неонова рекламна вивіска на будинку навпроти щосекунди блимала то червоним, то жовтим, заливаючи кімнату світлом. Сью запропонувала Елізі та Джорджу пожити в неї, поки не підшукають собі якесь житло. Вони спали втрьох на одному матраці, кинутому посеред кімнати на підлогу. Сью раділа, що ці двоє живуть у неї. Щовечора вона готувала їм вечерю, хоч сама вживала тільки дитяче харчування з маленьких баночок і запивала його віскі з молоком. Всюди на стінах висіли фотографії її хлопця та вирізки з газет про його нещасний випадок.

Джордж лежав на матраці і клацав дистанційкою від телевізора, а Сью на кухні розповідала Елізі, що вона зробила б зі своїм хлопцем, якби той не загинув.

Взагалі-то ми збиралися у навколосвітню подорож, — повідомила вона, виїдаючи ложкою овочеве пюре з баночки. — Вже вирішили розпочати з Півдня. Проте все одно нічого не вийшло б. Там тепер війна».

Вона так рвучко перевернула ложку в роті, аж метал дзеленькнув об зуби.

Лишайтеся тут, скільки забажаєте, — промовила вона голосно, щоб і Джордж почув.

Сью, ти прекрасна, я залишуся назавжди! — відгукнувся зі спальні хлопець.

Станемо однією сім’єю, — сказала Еліза і заходилася прибирати зі столу.

Підемо всі працювати, а як назбираємо достатньо грошей — купимо собі будинок.

На Золотому пагорбі! — засміялася Сью.

Я щойно звідти звалив, і ніхто на світі не змусить мене туди повернутися. Там живе остання наволоч! — сердито відказав Джордж.

Багатії, — виправила Сью.

Остання наволоч, — наполіг хлопець і вимкнув телевізор.

Сью рвучко змінила тему:

Ці ідіоти з-під мосту просто так спалили фермерове обійстя!

Може, заявити на них?

Тоді наступними вони спалять нас, — відповів Джордж і знов увімкнув телевізор.

Щоранку Сью їхала автобусом в аеропорт, де працювала помічницею в ресторані. Її маршрут проходив прямою вулицею, що вела за місто, повз гравійні кар’єри, трактори, каменоломні і порожні багатоповерхівки. Іноді Сью мріяла про виразні ландшафти, ворожі, загрозливі місцевості. Про ковзку глинисту землю, по якій марно намагалася б видряпатися нагору. Про могутні, хаотично порослі дерева, крони яких заступали б небо і світло.

У ресторан вона не піднімалася на ліфті, як усі інші, а йшла сходами. Вона ставала внизу біля поручнів, уявляла собі, що її хтось переслідує, хоче вбити, потім шепотіла щось і кидалася тікати на п’ятий поверх, перестрибуючи через три сходинки. Це була одна з ігор, які вона вигадувала, аби боротися з відчуттям порожнечі, що завжди охоплювало її дорогою на роботу.

О цій ранній порі ресторан здавався полишеним. У ньому сиділа касирка, гризла нігті і читала газету, розкладену на касі. У маленькій кухні, де працювала Сью, не було вікон, тільки неонова лампа мигала і потріскувала через рівні проміжки часу. Сью чистила овочі, розкладені по великих кошиках. Вона нарізала також і ті, що вже пов’янули чи мали неприємний запах. Першого робочого дня вона викинула у сміття половину овочів, бо ті вже підгнили, проте кухар з прокльонами змусив її їх дістати і вимити. «На цій кухні ми нічого не викидаємо!» — гарикнув він і насипав у них стільки приправ, що ті перебили запах. Час від часу вона тупала ногою, тьмяне жовтаве світло так втомлювало, що лише звуки, спричинені власним тілом, давали їй відчуття певності, що вона взагалі існує. Рівно о пів на десяту у дверях з’являвся кухар, проте вона ніколи його не помічала, адже він мовчав і рухався безгучно. Лише трохи згодом вона відчувала, що позаду неї хтось стоїть, і щоразу здригалася з переляку. Свого першого дня вона навіть скрикнула, проте кухар навіть вухом не повів, мовляв, він аж ніяк не причетний до її крику, і дівчина була засумнівалася, чи все з нею в порядку.

Увечері Сью прибирала пилососом крихти з-під столів у ресторанній залі та відкушені касирчині нігті на килимку біля каси. Вона була переконана, що кухар її ненавидить. Це пригнічувало, тож Сью вирішила наступного дня запитати, чому він так до неї ставиться, проте так цього й не зробила. Зрештою вона вирішила ставитися до нього, як до повітря.

Суботнього ранку всі троє ще спали. Цього дня вони збиралися поплавати разом на озері неподалік. Джордж лежав посередині, ліворуч і праворуч від його голови — ніжки Сью та Елізи. Щоб розбудити дівчат, він ніжно вкусив їх за пальчики. Крізь жалюзі пробивалися перші промені ясного сонячного дня. Пролунав дзвінок, короткими нетерплячими переливами. Лаючись, Сью вискочила з ліжка. Боса, у футболці аж до колін, вона відчинила двері. Двоє чоловіків запитали про Джорджа Розенберґа. «Він іще спить», — відповіла Сью і вже хотіла зачинити двері. За мить поліцейські забрали Джорджа.

То був перший день, коли Еліза щось з’їла після зникнення Джорджа. Зрозпачена Сью готувала щодня, носила супи і каші до Елізиного ліжка. Нечіпана їжа холола біля матрацу, проте Сью невтомно готувала далі.

День перетворився на безкінечну відстань, яку Еліза мусила подолати. Вона боролася з нею сном. Коли дівчина прокидалася, то повзла на кухню, випивала склянку води і знову поверталась у ліжко. Вона розглядала світло за жалюзями, червоні й жовті полиски неонової реклами. Еліза розрізняла тільки день і ніч. Години розчинялися у сні, час скручувався в рурку. Лише коли приходила Сью з новими тарілками, Еліза знала, що це, мабуть, настав вечір. Іноді вона помічала біля себе тіло Сью. Та приходила й ішла через однакові проміжки часу, дотримуючись незбагненної для Елізи логіки. Одного разу, глупої ночі дівчата одночасно прокинулися, налякані гуркотом у небі. «Це пусте», — сказала Сью і закрила Елізині вуха руками, захищаючи її.

Удень Еліза, крізь напівсон, іноді чула віддалені голоси. Десь дзвонив телефон. Хтось захряснув двері. Із заплющеними очима вона спостерігала за простором навколо себе. Тарілки й миски стояли біля її матрацного острівця, наче принесені припливом. Повернувшись з роботи, Сью найперше крокувала на кухню, готувала щось і пила з високих склянок віскі з молоком. Потім приносила Елізі теплу їжу замість схололої, ковзала ласкавим поглядом по фотографіях свого загиблого хлопця і насипала розкришеного хліба на підвіконня, подумки прикликаючи пташині зграї, що пролітали повз.

Одного дня, пізно по обіді Еліза розплющила очі. Сонце ясно освітлювало кімнату. Працював телевізор, кольори на екрані були бліді, але водночас різали око.

З кухні пахло пирогом і свіжим хлібом. Еліза відкинула