Читати книгу - "Поїзди особливого призначення"

біль у спині, наче хтось загнав туди цвяха.

Я розплющив очі, Вікторка все ще перебирала пальцями моє волосся і блаженно зітхала. Крізь щілину в завісі було видно, як на обрії спалахують червоні та бурштинові вогні, наче від далекої грози. А голуби пана начальника перелякано туркочуть, пурхають у голубнику, натикаються на стіни і стелю, падають вниз і відчайдушно б’ють крилами.

Вікторка Фрає сіла і прислухалася. Пригладила волосся і сказала:

«Страшенний наліт десь.»

Я відчинив вікно, потяг за шнурок і затемнення піднялося вгору. Десь далеко за пагорбами спалахували нові і нові вогні, обрій горів і рвався з того боку, де трапилася якась біда.

«Мабуть десь біля Драждян,» — сказала вона і стала розчісуватися, гребінь, розтинаючи волосся, видавав дивний звук. Я згадав її пружне тіло, наче створене для гімнастичних вправ.

«Хто ви?» — спитав я.

«Артистка, — сказала вона і нахилила голову, проводячи гребенем по густому волоссю. — Перед війною працювала в «Яскравій палітрі повітряних атракціонів».

Я сів на канапу і повільно провів рукою по оббивці.

Вона була розірвана навпіл і з-під неї лізли водорості.

На станцію в’їздив вантажний поїзд, з його комина летіли іскри.

Вікторія стояла біля вікна і її гребінець також викресував іскри. На дорозі, проти палаючого обрію з’явилися два вершники.

Я встав і вперше в житті відчув спокій.

«Дякую,» — сказав я.

«І я тобі,» — сказала вона, взяла своє пальто, вийшла у диспетчерську і подивилася на годинник. Зітхнула. Засунула руку під блузку і поправила груди у ліфчику. Вийшла на перон, де розставивши ноги стояв диспетчер Губічка і дивився на небо. Хвилину говорили між собою. Потім вона повернулася і сказала:

«Und jetzt muss ich wirklich nach Kersko,» — усміхнулася і вийшла надвір, повз начальникові грядки вийшла на липову алею і зникла між будинками. («А тепер і правда маю їхати до Керско»)

Потім приїхав пан начальник на білому коні, легко зіскочив на землю, кинув повід кучеру, той пришпорив свого коня і поскакав назад.

Начальник одразу попрямував до голубника, волаючи: «Кошенятка мої весняні, ну що ви сполошилися? Хто вас образив? Дітки мої крилаті! Пан начальник уже тут! Гулі! Гулі!»

Потім він бадьоро увійшов до диспетчерської, сів на гвинтовий дзиґлик і сказав:

«Пан князь передає вам вітання, Губічко. Барон Бетманн Холвег приніс ті фотографії Зденічки. Все шляхетне товариство захоплюється вами і хоче вас бачити. Сам пан граф просив вам передати, Губічко, що заздрить вам, сам би він до такого не додумався. На наступному тижні кличе вас до замку. Я мусив перед усім товариством зробити доповідь про те, як все сталося...»

Він піднявся, телеграф викликав нашу станцію.

« Bahnhofsperre Dresden, Pima, Bautzen...» «Закриті станції Дрезден, Піма, Баутцен...»

Пан начальник вийшов на перон і закричав у той бік, звідки ще й досі лунали вибухи і спалахували блискавки:

«Нічого було йти війною на цілий світ!»

Диспетчер Губічка увімкнув настільну лампу на телеграфному столі, підсунув до себе телеграфний записник, розкрив його і підкликав мене, щоб показати якусь важливу телеграму, але я знав, що насправді йдеться про щось зовсім інше. Диспетчер явно нервувався, кінчик олівця, яким він водив по повідомленнях, дрижав, креслячи на папері лінії, подібні до кардіограм. Він повільно відкрив шухляду і я, вдаючи, що читаю останній рядок на сторінці, обережно зазирнув до неї. Сніп світла з настільної лампи упав на дно шухляди і я побачив, як там зблиснув револьвер, і ще невеличкий предмет, схожий на кишеньковий ліхтарик, в який замість скла було вставлено годинник, що тихенько цокав.

«Мілоше, — прошепотів диспетчер, показуючи мені на повідомлення в записнику. — Мілоше, найкраще буде стати на пероні і кинути це в середній вагон. Дамо тому потягу «Стій», а в останню мить дамо зелений... сповільнимо його.»

«Гаразд,» — сказав я, відчуваючи, що за кожним віконцем до чекальні, за кожною щілиною в затемненні можуть ховатися цікаві очі.

Я взяв у нього олівець, підкреслив повідомлення в записнику і зашептав:

«Пам’ятаєте, як у нас впало крило семафора? Коли проїздив той експрес? То знаєте, що? Я зроблю те ж саме. Вилізу на семафор і з нього вкину цю бомбу в середній вагон, а потім спущуся і ми подивимося, що з того вийде... Де зараз наш поїзд особливого призначення?»

«Проїхав Подебради, за пів години буде тут,» — видихнув диспетчер, засовуючи животом шухляду і базграючи щось нерозбірливе в записнику.

«Не боїшся?»

«Ні, ніколи ще не був такий спокійний... ах, — сказав я. — Я чоловік, я такий самий чоловік, як і ви, пане диспетчер, і це чудово, все вже мене відпустило...» Я взяв зі столу ножиці і поклацав ними: «Ось так я відрізав своє минуле,» — засміявся і підняв слухавку.

«Це експрес, — сказав я. — Піду виставлю сигнали для експресу номер п’ятдесят три шістдесят один.» Витяг з блоку ключ і вийшов у ніч, на обрії все ще було видно велику червону пляму, наче там щойно зайшло сонце. Легко повернув ручки управління семафорами і сигналами. Ще ніколи не мав такої ясної голови, хіба тоді, коли мене в дитинстві гладила матуся, проганяючи страшні сни. А пан диспетчер Губічка вже не хотів іти дивитися на небо, він ходив по диспетчерській, втупившись у підлогу, і напружено розмірковував, як нам вдасться наша справа. А якщо добре, то що потім? Але я про це не думав, не тому, що не вмів думати, а тому, що вже додумав все до кінця, і тепер зосередився тільки на тому, щоб скинути з семафору бомбу точно в середній вагон, щоб від неї цілий поїзд вилетів у повітря, нічого іншого вже не хотів, нічого іншого не бачив на небі, тільки величезну хмару, що зростає на обрії, поглинаючи рештки вагонів, колій та пражан, і раптом я згадав про те, про що мав задуматися вже давно, про те, як танки переїхали мого діда, який сам один ішов їм назустріч, сам проти цілої армії, піднявши руки та посилаючи німцям думку, щоб вони розвертилися і їхали назад, туди, звідки прийшли. І навіть тоді, коли дідова голова вже розплющилася між траками танкових гусениць, дідів дух все одно продовжував штовхати все це військо, армію за армією, танк за танком, вояка за вояком, назад до серця Німеччини, туди, звідки вони вийшли і куди їх тепер заганяли російські армії... Але я забув про діда, бо якби думав про нього раніше,