Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Розділ 10

— Доброго ранку, — усміхається Марк, перевернувши мене на себе. Ми знову заснули, і ось, через кілька годин сну я почуваюся бадьорою.

— Добре, — шепочу кудись у груди. Його руки м'яко погладжують моє тіло, поки я обводжу нігтиком його прес.

— Сподіваюся, ти відпочила, — піднімаю голову і бачу, як ховаються в його очах бешкетники.

— До таких марафонів я не звикла, — хмикаю, намагаючись сховати сором'язливість, але щоки палають так, що я відчуваю це, а посмішка чеширського кота на губах Марка підтверджує мою правоту.

— Збентежена та войовнича — диявольське поєднання. І шалено збуджуюче, — мурличе, вигинаючи брову, а я відчуваю його руку, що спускається з попереку нижче і нижче ... Силюсь відважно перегледіти Марка, але коли його пальці торкаються низу живота, схоплююся з ліжка, ховаючи розпалене обличчя в долонях:

— Я в душ, - кричу перш, ніж зачинити двері ванної і чую його сміх.

Притуляюсь спиною до дверей, глибоко вдихаю і розпливаюсь у дурній, якійсь блаженній посмішці.

Випадковий перехожий напевно вирішив би, що я збожеволіла і викликав би лікаренку, але звідки у ванні взятися випадковому перехожому? Це ж не аеропорт і не гірськолижний курорт.

Передбачливо замикаю за собою двері на замок. Можливо, Марк зрозуміє, що мені потрібно залишитися наодинці з собою, проте залишати йому вибір не стану.

Думки про мою зраду не дають спокою, але я приймаю реальність: мені хотілося забути, піти від минулого, розчинитися в цих миттєвостях і нехай зараз я відчуваю себе бридко, знаю: воно того варте. Варте навіть гіркоти в дальньому кутку моєї совісті, бо я так само усвідомлюю і те, що повела себе, як остання повія.

Кутаюся в халат, намагаючись залишити всі похмурі думки в похмурій кімнаті, як я назвала ванну; розчісую волосся і виходжу.

Марк лежить на ліжку і клацає в ноутбуці. Побачивши мене на губах виникає посмішка, і я усміхаюся у відповідь, трохи зніяковіло відводячи очі.

Так. Нерозумно соромитися людини, з якою було... багато, але я не вмію інакше.

— Наш рейс перенесли на завтра, туман не розвіявся, тож сьогодні ти моя. Іди до мене, — відкладає ноутбук на тумбу, і плескає по ліжку, запрошуючи.

Акуратно сідаю, але мене згрібають в обійми.

— Дивовижно приємно прокидатися з тобою, Вишня, — каже, цілуючи у скроню.

— Мені з тобою теж… — шепочу. І це чиста правда: з Іллею ми ніколи не ночували разом, але мені ніколи не хотілося. Хотілося зникнути.

— Моя юна дівчинко, від чого ти біжиш у своїй красивій голівці? — це питання вводить мене в ступор.

— Марк, — зазираючи в його очі, торкаюся щоки, бо так я ближче до нього і так мені спокійніше, — не хочу брехати тобі, але й відповідати не хочу. Будь ласка, не змушуй мене…

— А ти вмієш брехати, Таю? — заправляє волосся мені за вушко, і я веду головою, щоб його долоня опинилась на моїй щоці.

Притулившись, млію від почуття довіри, що заповнює мою душу. Прикриваю очі і знизую плечима. У його очах щось миготить. Щось, що робить його образ трошки м'якішим, уразливішим. Тільки на мить.

— Іди сюди, — він садить мене на стегна обличчям до себе, спираючись спиною на узголів'я ліжка, обіймає за талію, а я кладу голову на його плече. Знаю, що за довіру потрібно платити, але дуже хочу вірити в краще. Тому тут, у цьому готелі хочу залишатися собою до кінця.

Хочу, щоб мені було про що згадувати, якщо мій план не вигорить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍