Читати книгу - "Хмари"

class="p">Сухобрусові очевидячки не сподобалась така річ.

- Коли ви мені, старому батькові, не ймете віри, то я й запишу на папері. Не заберу ж я всього на той світ. - І тут же Сухобрус записав на старшу дочку новий дім, а решту - так, як він казав. Воздвиженський сховав той папір у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те і старий батько. Всі вернулись до хати. Всі неначе переродились, були веселі, жартували. Марта була рум'яна, все спускала очі у землю, як жених брав її за руку, й ніби крадькома тільки насмілювалась глянуть на кого. Одна Степанида була не весела тим, що Дашкович не просив і досі її руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.

- А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? - спитав Сухобрус.

- А де там! Хто його там думав свататься. Так тільки туманив людей.

- Навіщо? Недобре! їй-богу, недобре! - тихо промовляв Сухобрус, просячи всіх за стіл і сідаючи обідать.

Після обіду, веселий і щасливий, як купець, що дуже добре вторгував того дня, Воздвиженський прибіг на квартиру до Дашковича.

- Чи ти чув новину? - гукнув Воздвиженський.

- Яку новину?

- Що я посватав твою Степаниду!

- А ти ж женишся на протоєреївні?

- На якій протоєреївні? Схаменися ти! Я сьогодні посватав твою Степаниду Сидорівну - Сухобрусову дочку! От що!

- Неправда твоя!

- Бреши сам, коли не ймеш віри. Вже й моє весілля швидко буде, і той новий дім, що на вулицю, буде мій. От подивись!

І Воздвиженський показав йому папір з підписом Сухобрусовим. Там Дашкович, побачив ймення Марти, і в його одлягло од серця.

- А що, налякав тебе, га? - промовив Воздвиженський. - Йди ж мерщій заручайся, коли хочеш, а то й справді втеряєш свою пальму. Так і вхопить якийсь купчик! Ходім-таки сьогодні ввечері, то й весілля будемо справлять разом.

Дашковичеві все те здавалось сном. Так все те було несподівано, негадано. Він ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами просив його навіть за шафера, а тепер скоїлось зовсім інше діло.

- Одже ж ти й справді капосний! То було перше слово Дашковичеве, як він опам'ятався.

- Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходім на твої заручини, бо втратиш дівчину. Що б мені завгоріло й справді сьогодні посватать твою Степаниду?

- Ой капосний же ти, нехай тобі всячина! - шепотів Дашкович, хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справді не одбив у його дівчини.

Того ж таки вечора обидва вони пішли до Сухобруса. Тепер тільки Дашкович пересвідчивсь у тім, що Воздвиженський засватавсь: його вітали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пішов з Степанидою в садок на прогуляння й переговорив з нею. Він вернувсь з садка женихом.

Сухобрус не знав краю своєму щастю. Світлиця його освітилась свічками й лампадками, В кухні палало велике полум'я: там готували вечерю. Самовари не згасали. Стіл був заставлений наїдками й напитками. Сухобрус надів новий синій сіртук і найрябішу шовкову жилетку. Його очі блищали од вина і щастя. Він обнімав та цілував дочок і зятів.

- Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й співали "Сизого голубочка", доки не принадили до себе пару голубів, та й яких голубів! О ви, зяті мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятів таких розумних, ще й професорів? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та сріблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами... як самі знаєте. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як батько ваш колись малював. Ой ви, мої уми-розуми!

І старий батько не міг натішиться своїми вченими зятями: все обнімав та цілував їх.

- Та годі вже цілуваться! - промовив Воздвиженський. - Давайте ще будемо пити!

- Давай, зятю, й пить! І пити - вмерти, і не пити - вмерти. Лучче ж пити і вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.

Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином і випили до самого денця.

- Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мої. Недурно ж мені цієї ночі снився чудовий сон! Снилось мені, ніби я стою в себе серед двора. Надворі ні день, ні ніч, але якось ясно й світло, ніби сонячний день злився з місячною ніччю. Коли це як зашумить повітря, як загримить грім! Дивлюсь я, на небі й хмар нема. А з лаври, з Михайлівського, з Братства летять янголи, та все по парі та по парі; такі рядки, що й полічить трудно, та все знімаються з бань та з золотих хрестів! Оглядаюсь я, а всі три рядки летять просто у мій двір. Кожний янгол держав по зеленій гілці всякого садового дерева. І котрий оце прилетить, то і застромить гілку в моєму дворі. І ті гілки перед моїми очима росли, розпускали на всі боки зелене гілля; дерево підіймалося вгору та вгору, цвіло перед моїми очима. Я чув пахощі цвіту. На дереві спіли овоші, вкривали рясно дерево, аж гілля гнулося додолу, її обсипались перед моїми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили вже весь мій двір, потім засадили садками ще й вулиці коло ного двора! Все так і зазеленіло перед моїми очима. Я набрав повну хустку палучих яблук і груш та думаю: "Понесу же я своїм дочкам". Та й на тім і прокинувсь!

- Чи не читали ви того вечора "Патерика Печорського" або "Житій святих"? - спитав Дашкович.

- Е, уми-розуми! То не од "Патерика"! То од бога і святих печерських!

- Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? - питали дочки. - Ми були б і гостям зоставили на сьогодні.

- Якби пак сподобив господь, то чом би й не попоштувать. Та ми, грішні люди, не уподобні богу, - промовив Сухобрус напутюючим тоном.

Тим часом надійшло два купці, близькі сусіди. Перед образами засвітили лампадку й свічі. Дві пари молодих стали на килим і побили поклони. Батько й гості поздоровляли їх