Читати книгу - "Чужий і найрідніший, Інна Земець"

Глава 6

Тікав від Лесі сороміцьки, як чорт від ладану. Шкрібло під діафрагмою, як погляд її повний розчарування та болю згадував. Свою реакцію на емоційний день і алкоголь списував, та сам знав – то бліді відмовки. Перед від’їздом до Вроцлава мав кілька тижнів. Залагодив усі справи, у батьків погостював, до Кушнірів завітав. Всіх вже повідомив що рік в Україні не буде. Прощання скоротив до мінімуму, не люблю краючих серце емоцій, а в таку поїздку для них і приводу нема – не на війну їду, а в мирне європейське місто. Русік вже давно собі окрему квартиру винайняв, тож я просто заплатив господарям наперед за два місяці, бо не попередив заздалегідь як мав би, зібрав свої речі і перевіз у будиночок. Доїхав до місця швидко, обжився легко, з моїм гуру в царні хірургії паном Войцехом зійшовся добре, порозумілись. Спершу дивився на нього, як мале хлопча на чарівника, та потім включився на повну. Він справжній геній, без перебільшень. Моя медична робота в АТО далекою від мистецтва була, не ті обставини – все швидко та ефективно, а тут до витоків почав повертатись, тонкощів навчався. Думав на рік максимум затримаюсь, а наїздами зо три роки тут провів. Навіть друзів завів. Стосунків не заводив, тимчасову розраду хіба що час від часу мав. Думав, що через Катерину буду сором відчувати, та з голови Леся не йшла. Ще жодного разу їй не писав і не телефонував, з дня весілля Людмили голосу Лесика не чув. Як сказав би мій дід – ото наколов гороха з капустою! Що на мене найшло, що цілуватися поліз? Хоча наче і не я ініціатором був, але ж відповів і продовження ще схотів, аж поки не похолов від бажань власних. Давно знаю, що до мене не сестринські почуття має, ще як в тій халабуді її підліткові гіркі сьози витирав, відчував, що без наслідкив той вечер не лишиться. І не помилився. Вже наступної вечері побачив у її очах захоплення бездонне. Образити не хотів, Леся ж дитина, хоч і дивиться на мене закоханими очима. Від Мілки знаю, що вона часто нові об’єкти пристрасті знаходить, дуже влюбливе дівча. Виникла ідея – вигадав собі дівчину. Від Лесика може й врятувався, а від тьоті Алли не вийшло. Довелося під брехню реальність підігнати, бо ту новину одразу і моїм батькам доповіли. Стала мене мала уникати, а як бачились – у очах читав що боляче їй зробив. Та що ще лишалося? Вона ж мала, вигадала собі лицаря і страждає. Чим тут допоможеш? Навіть довелось собі постійну дівчину завести, аби дурних мрій її позбавити. Як школу закінчувала – минулося, з хлопцем почала зустрічатись, Міла казала навіть жила з одним. Сподіваюсь, знайшла собі гідну пару, бо дівча вона чудове, та з якимось глибоким прихованим болем всередині. Знаю, що живе з бабусею та дідусем, тож ясно що історія про батьків не щаслива. Бачились не часто, та завжди тим зустрічам радий був, бо ніколи її чужою не вважав. Є у мене дві сестри – Міла і Лесик. За Людмилу завжди менше турбувався, а от Лесик – то суцільний сюрприз. Дуже емоційне дівча! Нікого крім неї не знаю, хто б так швидко закохувався. Завжди в її серці живе почуття, що її уява начаклувала. Може те й непогано, вміти мріями жити. Турбувався, коли від почуттів уявних до більш земних її тягло. От як на тому концерті, що вечіркою завршився. Бачив, попливла моя мала від Руслана. Той Казанова відомий, нікого не ображає, та й не обіцяє нічого. І нащо Лесику таке? Вона закохується швидко, а от минають ті почуття доволі довго. Як і міг для неї щось хороше зробити, так це від розбтого серця вберегти. Вона мені за те не подякувала, та знаю що правильно зробив. Чим старшими ставали, тим рідше бачились, та щоразу у глазах Лесі вже нове кохання жило – не до мене і слава Богу. Бо сам здається закохався. Катя була моєю колегою. Закрутилося все само по собі, наче просто розвага, а потім відчув, що поспішаю до неї, як не разом – вранці голос її чути хочу. Не встиг з батьками познайомити, події  у вирі закрутили, на Схід забрався. Той рік не забути ніколи, та і згадувати нема бажання. Війна то маленькі перемоги на тлі великого болю. Думав від металічного аромату крові ніколи руки не відмию, та як на тиху землю повернувся – минулося. Весь час поруч Славко був, та від того і краще і гірше водночас було. Все не міг позбавитись думки, що хлопця своєї сестрички берегти маю, та як то зробити, коли іноді все від самої удачі залежить? Як не дивно, місточком між пеклом і старим звичним життям стали не батьки і не моя дівчина, а мій малий Лесик. Вона не багато питала, та їй якось простіше було самому все розповідати. Стала на той рік моїм психологом, здається. Завжди для мене якісь цікаві оповідки мала, дарувала мені коротки миті світла серед мороку. Як вже вертався, то навіть знітився трохи, спершу до батьків і дівчини треба, а чомусь про Лесика думки в голові крутились. Побачились всі разом як до Кушнірів зібрався. Вітали радісно, вечеря була святкова, а Славко несподівано ще визначнішою ту зустріч зробив. От і доросла одна моя мала до весілля. Катя розповіла потім, що поки я по шампаньке бігав, а Кушніри майбутнього зятя обіймали, поспілкувалась трохи з Лесею. Казала, розуміє, чого я так багато про своїх малих розповідаю, гарні дівчата, щирі і приязні. Чиста правда, вони такі, Міла гарну пару собі знайшла, то нехай і другій малій пощастить – вона того варта. А от я Катерини, вочевидь, не гідний був. Скучив за нею, радий був що вона мене чекала, та хоч би як хотів на її глибокі почуття відповісти, а брехати не схотів. Наче і не сварились, а порожнеча більшала. Коли про можливість у Войцеха стажуватися виникла, навіть сумнівів не мав – ухопився за цю можливість, одразу погодився. Тільки потім подумав, що мав би те рішення з дівчиною узгодити. Та вона і сама все зрозуміла. Звісно, без емоцій не обійшлося, вихлюпнула на мене всі образи, та вони заслужені були, просто вибачився перед нею і розійшлися. На весіллі Славка і Мілки вже холостяком був, Лесик також. Мабуть невимвлені досі слова подяки за підтримку впродовж року трансформувались у дивний мікс почуттів, бо під кінець свята дивився на неї не так як завжди. А той цілунок просто збив мене з ніг. Перший – випадковість, а потім схотілось продовження, щоб ніяких «само так вийшло». Та сам сахнувся – ти ж її з дитинства знаєш! Не соромно? Воня ж як сестра, а у мене гормони булькотіти починають. Фу! Яка ж я мерзенна істота! Лесика знаю з дванадцяти років, бачив як дівча росте, на прекрасну жінку перетворюєься, сам на неї все життя «сестра» казав, а тут цілунку схотілося. Як спалахнув, так і охолов – огидно від себе стало. На щастя у Вроцлаві вже чекали, тож утік підібгавши хвоста і сховався. Як до Києва повернувся, спочатку життя облаштував, винайняв квартиру поруч з лікарнею, куди влаштувався. Потім на тиждень до батьків та у барліг свій заміський подався. А потім прийшла новина, якої не почути сподівався. Минулого року настала Філова черга країну боронити. Доля не була до нього поблажлива – повернувся друг у домовині. Гурт наш давно розпався, бо всі хто куди життям розвіялися, та раз на рік обов’язково зустрічалися, не чужі ж люди – справжнє братерство. І тепер будемо щороку зустрічатись, та тільки одного з нас вже не почуємо, хіба що на кількох студійних записах, що з минулих років лишилися. Такі втрати завжди змінюють нас, став ще трохи більше цінувати тих хто поруч. Повернули з Кушнірами традицію за вечерями зустрічатись, періодичність раз на місяц стала обов’язком. Якось набрався хоробрості спитав, чого Лесик із дідом не приєднуються. Міла пояснила, що останнім часом дідусь все більше на серце жаліється, тож виходить не часто. Само собою перейшла на неї розмова, дізнався, що Леся трохи дистанціювалася від них, каже що роботи багато має, та Міла підозрює що у неї нові стосунки почались. Поки подруга мовчить, та є у неї відчуття, що вона закохана і цього разу не в актора якогось. Навіть не знаю чи зрадів чи засмутився, не став аналізувати, просто вголос порадів, висловлюючи сподівання що вона щаслива. Соромно сказати, вперше відколи в Україну повернувся, побачив Лесю аж на Дні народження Мілки, який в ресторані святкувала. Лесик прийшла разом із хлопцем, мені окрім стриманого вітання і усмішки більше уваги не приділила. Та наче і як на ворога не дивилась. Довго ще думав, чи не зателефонувати, чи не підгадати "випадкову" зустріч, та не знав як їй в очі дивитись і як вона на мене гляне, бо ресторан і компанія то одне, а особиста зустріч може геть іншою виявитись. Отак і маявся думками, а потім закрутила буденність. У хірурга роботи завжди багато, особливо як у столичній клініці працюєш. І на бізнес не жалівся, наша «Галявина» росла-росла і вже давно чималою стала, потік клієнтів мали гарний, не мільйонери ми з Русиком, та пристойні прибутки маємо. Потроху життя увійшло в тихе русло. Звичок своїх не змінив, хоча й треба було б, бо знов з колегою зустрічатися почав. Поки нічого серйозного і на обрію не було, самі розваги та пестощі. Витягла мене на концерт великий, фестиваль проходив у межах міста, людей страшені юрби, галас такий, аж вуха закладало. Може й втік би, та знайомих хлопців на сцені почув – якось давно з ними в один день на парковій великій сцені дебютували, потоварищували. Навіть спільний запис студійний зробили, потім кілька разів на різних майданчиках зустрічались. Залишився їх послухати, а поміж натовпу знайомий хвостик побачив. Точно, Лесик. І сьогодні вона тут не сама. Побачила мене, широко усміхнулась. Познайомив її з Ярославою, вона мені свого супутника Дениса представила. Під галас натовпу складно було розмовляти, та кілька хвилин потеревенили. Як хлопці зі сцені пішли, вирішив піти до них привітатися. Леся теж їх запам’ятала, бо той наш дебют в парку не пропустила - пішли до Олександра разом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍