Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

-  Чому ж він не розлучиться й не поїде сам? – знайшла   я варіант  розв’язання проблеми.

- Та куди він хронік такий тепер поїде? Кому він потрібен? Крім мамки, яка йому рабинею все життя була… Хай  отам  по калюжах лазить.

- Але ж тебе посадять, якщо що накоїш! Навіщо життя нищити?

- А йому можна? Мені десять було, коли…   у мене міг бути братик чи то сестричка. Він зробив так, що…. Дякувати, що хоч мамку врятували. Боляче, Соня Костянтинівна! І я не знаю, що робити з цим болем.

  Мені  здалося, що злість Дениса була  куди  глибшою й причина   полягала не тільки в проблемах батькового характеру й антисоціальної  поведінки.

- Ти завжди    бився? – все ж спитала.

- А-а-а, ви про це.  Татків характер. У спадок дістався. Такий я вже є. Ото як  накопичиться  злість –  тоді метелю кожного, хто під руку попаде.

- А  спортом не пробував зайнятися? – нерішуче   потягла я його до  виходу.

- Яким? – здивовано  спитав, а в очах запалився  маленький  такий  вогник. – У футбол всі грають. А, як на мене, дебільна гра. Двадцять два придурки ганяють по полю м’яча. Не прикольно.

- Чому зразу  футбол. Існує  багато інших видів спорту. Я певна, тобі щось  сподобається.

- Ага. Я б боксом займався. Неподалік є  боксерський клуб. Але там потрібен дозвіл  батьків  і платно.

 Я зрозуміла проблему й спробувала знайти вихід. Довелося витратити дві години на розмову з матір’ю  Дениса. Складно було  пояснити нещасній затюканій чоловіком і життям жінці, що найголовніше у її житті – майбутнє її єдиної дитини, тому варто постаратися. Вона підробила підпис чоловіка й виділила гроші  для секції боксу. Так Денис пішов займатися. І лід потроху почав танути. Як бився Денис, так і продовжував, але не так агресивно й тепер вже «за праве діло». Тренер не міг ним нахвалитися, навіть пообіцяв після школи  влаштувати  до Інституту фізкультури та спорту, після чого зробити молодшим тренером у клубі.

  Батько Дениса таки дізнався, що  син відвідує  бокс, навіть дізнався з чиєї подачі, тому  прийшов поговорити до мене.  Якось виходжу зі школи додому йти, а  переді мною  стоїть  Олександр Сергійович. Як Пушкіна назвали, чесне слово! По очах  прочитала, що злий і купа питань  у погляді. Також я збагнула, що година розплати прийшла.  У мене душа  в п’ятки  гепнулася, бо там надійніше, але  гордість вирішила за все віддуватися.  Знаку не подала, що боюсь, стала, гордо  піднявши голову. Колись читала, що якщо  собаку не боятися, є шанс, що не вкусить. Якщо не скажена, правда.  Тато Дениса – бичок ще той. І головне, жодної  гарантії, що не скажений.

- Це ти класна   мого Дениса? – спитав  і плюнув на свіжий сніг, нахабно й безпардонно.

- Так.  Софія Костянтинівна Соломіна, - представилася я й покірно чекала, коли мене  будуть вбивати.

 Їхні незграбні фігури виникли десь з глибини двору й ступили переді мною, затуливши широкими спинами.

-       Дядя, ти кудись чухав? Ото й іди собі, - плювок у відповідь, затушена цигарка. Я боковим зором впізнала Скворцова. Щось би сказала, але  дар мовлення втратила.

-       Відійдіть шмаркачі. Я з нею хочу поговорити, - так само нахабно і загрозливо  процідив   тато Дениса.

-       Вона з таким от бидлом, як ти, говорити не буде…-  і це мої учні. Жах! Дозріла тема класної години, якщо жива лишуся.

-       З таким бидлом, як ви, говорить же. Радить, б***дь, як жити, що робити. Я не подивлюсь, що вас двоє. Зараз як наклепаю, - погроза не подіяла.

-       Нас не двоє, дядя. Значно більше. А почнеш руки  розпускати,  частина  перша, стаття 125 Кримінального Кодексу України -  побиття  неповнолітніх. Це тобі  не  покірну бабу вдома товкти. На нарах так наклепають, що аж приб’ють.

-       Що-о-о? Ви неповнолітні? Бички  недоношені. Яка сука таке породила?  - словесна провокація вдалася й  хлопці рвонули битися, але я вискочила наперед. Затулила їх обох  і розставила руки:

-       Ні, Діма,  Андрюша! Не опускайтесь до його  рівня. Він негідник, але  я не хочу, щоб ви постраждали.

-       Ну шо, дядя, тобі повезло. При мамі Соні не хочеться   сваритися з тобою.  Але підійдеш  до неї хоч на півметра, з тобою буде говорити   Жора  Книш, знаєш такого?

 Судячи з того, як  поспіхом зник тато Дениса з горизонту, він знав і Книша, і Жору. Я подякувала хлопцям і  попросила не  бити  Олександра Сергійовича.

Вони пообіцяли, але додому не пішли.  Я відчувала, що десь неподалік  на певній  відстані, вони провели мене аж до самісінького дому. Було страшно, але й приємно. Так вони мене проводжали додому  майже місяць. Потім у мене  знайшовся інший провожатий.