Читати книгу - "В пошуках правди, Кетрін Огневич"

Остання надія

Кожного дня я медитувала із Таріком, але мені здавалося, що це нічого не дає. Було таке враження, наче я була на одному із занять з йоги, а ефекту — нуль. Іноді мені навіть здавалося, що я засинала. Втім, це помічала не тільки я. 

Одного разу я дійсно заснула під час медитації. От тільки прокинулася від тихого гарчання. Спочатку я подумала, що це пес. А потім, коли гарчання вже пролунало прямісінько коло мене, я одразу розплющила очі і побачила перед собою роззлюченого Таріка. Тоді він насварив мене, не забувши нагадати, що я зовсім не стараюсь і не хочу повертати свій дар.

Біс його знає! Може я дійсно не хочу цього?

Адже останнім часом мої здібності бачити майбутнє не принесли мені нічого, крім болю від розбитого серця. І я вкотре переконалася, що не можу нікому не довіряти. Варто було мені тільки з кимось зблизитися, довіритися, як людина одразу робила щось, що одразу перекреслювало всі її добрі вчинки по відношенню до мене. Так сталося і в Ллілірані. Спочатку король, потім Фабіан...

Не дивно, що я замкнулася у собі.

— Ти знову відволіклася, — чую чоловічий голос десь поблизу.

— Хіба?

— Так. Думаєш не про те. 

— Та невже? Я якраз думала про те, через що саме я могла втратити свої здібності.

— Не простіше було б розповісти? — сердитим голосом питає Тарік і тоді я наважуюсь розплющити очі. Вампір роздратований тим, що в мене нічого не виходить, тож через те і дратується. Втім, мені все одно. Так, я знаю, що він відчуває мої емоції. Але що саме? Закладаюся, він й гадки не має. Зрештою, я не зобов'язана розповідати йому правду. Мені лише треба тягнути час якомога довше аби мене знайшов Фраент.

— Розповідати я тобі нічого не буду. Ми з тобою не настільки добе знайомі, щоб ділитися особистим. Ти так не вважаєш?

— Нам і не треба бути друзями, Кассандро. Ми з тобою уклали угоду, пам'ятаєш?

Звісно я це пам'ятаю! Адже саме я запропонувала йому знайти менш болісний і безпечний  спосіб повернути мені мої здібності. 

— Ти мені зараз погрожуєш? — ставлю питанню вампіру, розуміючи, що тим самим лиш можу роздратувати його ще більше.

— Лише нагадую умови нашої тісної співпаці, якщо ти не будеш докладати зусиль аби повернути свій дар, Кассандро, — посміхається у відповідь Тарік і від цього стає трохи лячно. Чому? Бо клятий покидьок демонструє мені свої ікла! Ніби нагадує таким чином, що ми можемо вирішити все інакше. От тільки мені не хочеться бути такою слабкою, як тоді. Адже він так захопився процесом, що я ледве не померла.

— Як я вже казала, Таріку — я тебе не знаю. І не довіряю тобі. Згадай тільки те, як ми з тобою познайомились? Ти викрав мене аби використати мій дар собі на користь! Точнісінько як зробив і мій батько. Тож вибач, якщо мені так важко зібрати себе докупи і повернути свої здібності в таких умовах.

На мить мені здаться, що я припустилася помилки, коли сказала все це. Адже Тарік дивиться на мене таким поглядом, ніби подумки вирішує, чи вбити мене або ж залишити в живих та й далі знущатися всіма можливими способами.

— Ти маєш рацію, — нарешті каже вампір. Дійсно? Чи він так жартує? Бо іноді мені важко зрозуміти, коли він серйозний, а коли жартує. Якось він мені сказав після чергової провальної медитації, що наступного разу посадить мене в клітку і триматиме там як домашню тваринку. А потім розміявся, побачивши моє перелякане обличчя, та сказав що він пожартував. Капець який прикольний жарт!

— Справді?

— Так. Адже ти дійсно мене не знаєш. Не знаєш хто я такий і на що я здатен. Тож давай зробимо так, що все було справедливо. Я дещо розповім про себе — ти зробиш те саме. Як тобі така пропозиція, Кассандро Блек?

З однієї сторони, звучить привабливо. Але тут точно є якийсь підступ. Він точно не просто так це запропонував. Втім, він же не казав, що саме я маю розповісти, еге ж?

— Гаразд. Ти перший, Таріку, — кажу я у відповідь. Ну а що? Зрештою, він сам запропонував. То й починати саме йому!

— Добре. Про тебе я вже знаю все необхідне, а от належним чином ми не були представлені одне одному. Тож дозволь це виправити. Моє справжнє ім'я — Тарік де Торреліо, єдиний син латарійського короля Джалари де Торреліо.

Очманіти! То виходить, він принц? Оце так новина! Чесно кажучи, я вражена. Не те, що я очікувала почути. Я думала, що він звичайний латарієць, але аж ніяк не принц.

— Добре. От прямо зараз я здивована. Бо не можу зрозуміти, чому ти опинився саме тут, на Землі. 

— Як я вже казав раніше, Кассандро, я шукаю свою сестру, Амару. Нещодавно вона зникла і ніхто з королівської служби безпеки не зміг її знайти. Вона наче крізь землю провалилася. Єдина зачіпка, яку я маю — видіння нашої провидиці, яка підтвердила, що Амара перебуває тут, на Землі. Але більше вона нічого не побачила.

— Все одно не розумію. Яким чином до цього причетна я?

— Одного разу до нас завітав Синклер. Він вихвалявся, що готує подарунок для короля — дівчину, що має надзвичайний дар, бачити минуле та майбутнє. От тільки потім я дізнався, що він її...загубив. І батько наказав мені знайти тебе за будь-якої нагоди і зробити все можливе, аби ти допомогла віднайти Амару. Тож ти, Кассандро, наша остання надія на порятунок.

Оце так заява! І що мені тепер робити з цією інформацією?

Помітивши, що я досить довго мовчу, Тарік підсів до мене ближче.

— Ти доволі мовчазна, Кассандро. Що, насправді, на тебе не схоже.

— Бо ти гадаєш, що я можу знайти твою сестру. Але ти дещо забув, Таріку. Я на це неспроможна. Я нічого не бачу. Навіть у своїх снах. Все, що ми робимо, то лише гаємо наш час, от і все.

— Все, що ми робимо? — перепитує Тарік. — Я точно знаю, що саме ти робиш, Кассандро. Ти зволікаєш аж надто довго. Не розумію чому, якщо чесно. В мене навіть промайнула думка, ніби ти щось приховуєш від мене. 

Дідько! Здається, моє серце почало калатати ще більше, як тільки я відчула дотик чоловіка на своїй руці. Я одразу спробувала висмикнути руку, але він діяв швидше за мене. За мить я опинилася на колінах у чоловіка і потрапила в полон його блакитних очей, які ніби перетворилися на кригу. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍