Читати книгу - "Відомство мертвих душ. Тіло без душі, Яна Паувел"

Розділ 4

 

Уже декілька днів вона безуспішно намагалася згадати хоч щось, але чим більше часу проводила в компанії демоноборця, чим більше дізнавалася про своє життя, тим більше сумнівалася в тому, що це хоч якось її стосується. Її пам’ять так і залишалася чистою.

Тому, мабуть, їй і подобалося залишатися одній. Шейну належали розкішні апартаменти в центрі столиці. Звідси навіть фонтан було видно.

Зручно, особливо, якщо враховувати, де працював чоловік. До Відомства мертвих душ було рукою подати.

- Ти любила гарячий шоколад, - протягнув він їй чашку ароматного напою.

Аніка з посмішкою прийняла її, але пити не поспішала. Вона не любила солодкого. І перевагу віддавала каві без цукру. Чому навіть в цьому?..

- Не будеш? – тихо запитав Шейн.

Дівчина здригнулася і подивилася на нього.

- Ти сьогодні вдома? – ніяково запитала вона.

Демоноборець нахмурився на мить, але одразу ж прикрив тривогу посмішкою. Він наполіг, щоб вона зверталася до нього на «ти», але вона все ще почувалася ніяково від цього. Хоча, іноді, коли він виглядав особливо милим, їй хотілося погладити його по голові. Їй, звичайно, уже говорили, що він старше, але вона чомусь відчувала інакше.

- Тобі некомфортно в моїй компанії?

Ну ось знову, цей його погляд. Ці щенячі очі. Як він може виглядати таким милим, таким вразливим, з таким ростом і шириною пліч? Аніка мимоволі розслабилась і усміхнулася. 

- Ні, - без вагань збрехала вона, - не в цьому річ… Тобто, хіба ти не повинен бути сьогодні на роботі?

Вінфред усміхнувся і опустив голову.

- Я взяв відгул, - з посмішкою промовив він. – Хотів цей день провести з тобою. Може, вдасться що-небудь згадати…

Аніка відчула, як її посмішка в’яне, і опустила голову, щоб приховати розчарування. Він уже стільки разів намагався повернути їй спогади. Не те щоб вона не хотіла нічого згадувати, просто… Вона стомилася від цього. І сидіти в чотирьох стінах також стомилася.

Вона почувалася зараз замкненим в клітці пташеням. Але тривогу демоноборця, розуміла.

Її магія… Вона не пам’ятала жодного закляття. Не знала, як приборкати силу, що сиділа в ній.

- Сьогодні ми прогуляємось, - несподівано промовив чоловік, і Аніка різко підняла на нього сповнений надії погляд.

 

****

 

На вулиці було похмуро, але тепло, і Аніка почувалася маленькою дитиною, яку вперше привели в парк розваг. Магія вирувала в повітрі, і вона могла бачити її.

Примарні сліди, які залишали по собі магічні вісники, ілюзорні, доступні тільки зору мага картини. Магічні істоти, невидимі для очей простих людей.

Здавалося вона бачить їх усіх вперше. Наче світ довкола неї ожив і наповнився барвами.

- Що це? – в черговий раз шарпнула вона демоноборця за рукав. – Ти бачив? Бачив?

Шейн розгублено усміхнувся їй і кинув погляд на крилатого фрипкінса. Пакосник, розміром з його мізинець, відчайдушно намагався витягнути книгу з сумки простака.

Таке частенько траплялося. Фрипкінси істоти мирні і особливої загрози в собі не несуть, але полюбляють красти речі. Зазвичай це всілякі блискучі дрібнички. А, оскільки, маги запросто можуть від них відбитися, страждають від пакостей малечі в основному простаки. Тільки чому цей фрипкінс причепився до книги, яка чи не втричі більша за нього?

- Такий милий, - стиснувши його передпліччя сильніше, промовила Аніка і Вінфред зітхнув.

Це вона мила, коли ось так дивиться на цього дрібного клептомана. Рука сама потягнулася до її голови, і демоноборець з усмішкою погладив її.

Здавалося б, що особливого може бути в цьому жесті, але вона несподівано завмерла, розгублено дивлячись навіть не на мага, а наче крізь нього, і згадуючи, як інша рука, подібним чином намагалася торкнутися її голови.

- Що? – тихо запитав Шейн, і його голос розвіяв ілюзію. – Ти щось згадала?

Аніка натягнуто усміхнулася і опустила погляд.

- Ти часто так мене по голові гладив? – тихо запитала вона, з прихованою надією в голосі.

Їй все ще хотілося вірити в те, що то був спогад із її минулого.

- Насправді, ти рідко дозволяла, - з теплою усмішкою відповів демоноборець. – Огризалася зазвичай… А що? – помітивши вогники в її очах, запитав демоноборець. – Ти щось згадала?

Дівчина знітилась під його пронизливим поглядом і заперечно мотнула головою.

- Скоріше, відчуття знайомі…

Шейн кивнув і тяжко зітхнув, після чого обійняв дівчину за плечі і повів за собою. Тяжко було бачити її таку. Наче він безповоротно втратив щось, але поки ніяк не міг зрозуміти, що саме.

Спостерігаючи за нею усміхненою і схвильованою, він уже не був впевнений в тому, що хоче повертати їй пам’ять.

Вона ніколи раніше такою не була. Її очі ніколи так не сяяли, а посмішка ніколи не була такою радісною. Аніка завжди була такою серйозною, похмурою і непідступною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍