Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

Аж наре­шті на лі­та­ку мені трапи­вся чо­лов’яга, яко­го моя від­повідь анітрохи не зди­вувала.

«Which Ukraine? — діло­ви­то пере­пи­тав він. — Polish one or Russian one?»

«Soviet one, — від­повів я, си­лу­вано усмі­ха­ю­чись. — So far».

Що­до «so far» (наразі) — я мав ра­цію. Не ми­ну­ло й двох літ, як Совє­тський Союз роз­вали­вся, а про­те умовний поділ Украї­ни на «польську» й «російську» не ті­льки не зник, а й із пли­ном ча­су по­глиби­вся.

Років через десять після ті­єї роз­мови я опублі­ку­вав ста­т­тю, а згодом і ці­лу кни­жку під на­звою «Дві Украї­ни», де спробував був показати, що на одній те­ри­торії, в рамках однієї держави форму­ю­ться фа­кти­чно дві рі­зні на­ції — не ли­ше з рі­зни­ми мовами та ку­льтурами, а й із карди­нально від­мін­ни­ми си­м­волі­чни­ми кодами, з несумісни­ми уявле­н­ня­ми про на­ціональних ге­роїв (та анти­ге­роїв), з абсо­лю­т­но іншим ро­зумі­н­ням сво­го ми­ну­ло­го та, що найгі­рше, майбу­т­ньо­го. Я на­звав ці дві групи «абориген­ною» та «крео­льською», маю­чи на увазі в одному ви­пад­ку насамперед авто­хтон­не населе­н­ня та створений ним на­ціональний проект, поді­бний до інших східноє­вропейських; а в іншо­му — ко­ло­ністів, їхніх на­ща­д­ків та аборигенів, аси­мільованих до пані­вної мови й ку­льтури і, зде­більшо­го, пере­йня­тих суто ко­ло­нізаторською зневагою до мови й ку­льтури своїх ко­ли­шніх однопле­мін­ни­ків.

Я ро­зумів тоді й ро­зумію ни­ні, що цей поділ — доволі умовний. Украї­нське суспільство — набага­то складні­ше, лю­ди мають чи­мало інших іденти­чностей, крім на­ціональних та мовно-ку­льтурних, ці іденти­чності ча­сто змішу­ю­ться, зміню­ю­ться, ви­творю­ють рі­зні іє­рархії, пере­ті­кають одна в одну. І все ж, ко­ли йдеться про побу­дову держави-на­ції, саме на­ціональні іденти­чності, а не соціальні, тендерні чи якісь інші є ви­рі­шальни­ми. Бо ж на­ціональний проект зале­жить насамперед від них — від то­го, з якою на­ціональною спільно­тою ото­то­ж­ню­ють се­бе громадя­ни, яким ба­чать ми­ну­ле й майбу­т­нє ці­єї спільно­ти, які си­м­воли і ку­льтурні коди вва­жа­ють для се­бе спільни­ми, об’єд­на­вчи­ми, які цін­ності і тради­ції ви­знають свої­ми.

І тут ва­жко запере­чи­ти наявність в Украї­ні двох рі­зних спільнот, ко­ж­на з яких вва­жає краї­ну «своєю», а про­те пропонує на­ціональний проект, карди­нально чу­жий і геть не­прийня­т­ний для іншої. Ці спільно­ти є вну­трі­шньо рі­знорі­дни­ми, і на­ціональний проект ко­ж­ної з них має істо­т­ні вну­трі­шні політи­ко-ідео­ло­гі­чні від­мін­ності — умовно, від лі­бе­рально­го до то­та­лі­та­рно­го. А про­те за всі­єї їхньої інди­від­уа­льної та політи­ко-ідео­ло­гі­чної рі­знорі­дності, ко­ж­на спільно­та має спільний знамен­ник: ставле­н­ня до ко­ло­ніалі­зму, до йо­го наслі­д­ків та до по­тре­би їхньо­го подо­ла­н­ня. Це те, що нас карди­нально ділить на дві спільно­ти, які мо­ж­на на­звати по-рі­зному — «аборигенами» і «крео­ла­ми», «корін­ним населе­н­ням» і «на­пли­вовим», «на­ціоналі­стами» й «уніоністами» (де «уніонізм» означає ото­то­ж­не­н­ня се­бе не так із реальною Росі­єю, як із мі­фі­чною правосла­вно-східнослов’янською спільно­тою — місцевим анало­гом му­сульманської «ум­ми»). Всі ці те­рміни доволі при­близні, бо ж не опи­сують усі­єї повно­ти та складності яви­ща, а ли­ше вказують на певну ди­хо­то­мію, тенденцію, еври­сти­чну модель, яка дає змо­гу бага­то чо­го, хоча й далеко не все, зрозумі­ти.

У принципі, це ци­вілі­за­ційний поділ, який корелює не ли­ше з мовно-ку­льтурни­ми, а й із політи­чни­ми пре­фе­ренці­я­ми та зовні­шньополіти­чни­ми орі­є­нта­ці­я­ми, з істо­т­но від­мін­ни­ми цін­нісни­ми си­стемами. Просторово він корелює із поділом на центр і захід versus пів­день та схід, тоб­то на те­рени, які істори­чно за­знали тою чи тою мі­рою вестерніза­ції в рамках Польщі та Австро-Угорщи­ни, і те­рени, ко­ло­нізовані допі­ру в XIX сто­літ­ті й по­збавле­ні іншо­го ци­вілі­за­ційно­го досвіду поза російсько-імперським.

Го­ло­вні лі­нії поділу проходять, однак, не у просторі, а у го­ло­вах громадян, при­чо­му ме­жі тут теж роз­ми­ті: та сама лю­ди­на мо­же хо­ті­ти абсо­лю­т­но несумісних ре­чей і під­три­му­вати ці­лком про­ти­ле­ж­ні твердже­н­ня. Соціо­ло­ги вже давно за­уважи­ли, що дві трети­ни опи­та­них украї­нців під­три­му­ють незале­ж­ність і дві трети­ни хочуть сою­зу з Росі­єю та Біло­рус­сю, дві трети­ни хочуть до Європейсько­го Сою­зу і дві трети­ни — до Євразійсько­го, дві трети­ни хочуть демократії і дві трети­ни — авторита­рно­го лі­дера, дві трети­ни під­три­му­ють вільний ри­нок і дві трети­ни хочуть державно­го ре­гу­лю­ва­н­ня цін, дві трети­ни ви­сло­влю­ю­ться за від­родже­н­ня украї­нської мови і дві трети­ни під­три­му­ють ни­ні­шній статус-кво, який об’єкти­вно сприяє подальшій руси­фі­ка­ції. Соціо­ло­ги нази­вають та­ку сві­до­мість амбі­валент­ною, я волію нази­вати її інфа­нти­льною. При­близно так само мала ди­ти­на не ро­зуміє, що за обме­же­ні ко­шти не мо­ж­на мати всьо­го одноча­сно, тре­ба ви­би­рати щось одне — або кока-ко­лу, або морози­во.

Суспільна амбі­валент­ність, хоч як це парадоксально, три­має поки що Украї­ну ку­пи. Вона не дає їй ані роз­пастися на дві ча­сти­ни, які натурально би ру­ши­ли в про­ти­ле­ж­ні боки, ані пере­твори­ти­ся на деся­ти­крат­но побільше­ний рі­зновид Ольстеру, де дві спільно­ти з несумісни­ми істори­чни­ми нарати­вами, си­м­вола­ми й іденти­чностя­ми загнали се­бе в глу­хий кут без­коне­чних взає­мопоборю­вань. Але інфа­нти­льність, як­що ті­льки це не пси­хі­чний роз­лад, рано чи пізно до­ла­є­ться, лю­ди­на дорослі­шає і му­сить та­ки роби­ти від­повід­альний ви­бір — на добре чи зле. Як­що в Украї­ні у най­ближ­чі деся­ти­лі­т­тя не по­стане правової держави, здат­ної забез­пе­чи­ти ком­проміс між дво­ма основни­ми спільно­та­ми, їй не уни­к­ну­ти одно­го з двох опи­саних ви­ще сценарі­їв.

Сьо­годні, від­повід­аю­чи аме­ри­канському спів­роз­мовни­ку на йо­го запи­та­н­ня, з якої саме Украї­ни я походжу, я від­повів би, мабуть, так само: «Із совє­тської». Додавши хі­ба що пре­фікс «пост». Але з наго­ло­сом — на «совє­тській».

серпень 2011

2. THESAURUS POLONIA

Понад му­рами

1.

«Ку­ри­ца не пти­ца, Польша не за­грани­ца», — гласи­ла, прига­дує­ться, популя­рна совє­тська при­казка. Профе­сійний пси­хо­лог, імовірно, до­гле­дить у ній не ли­ше тради­ційну російсько-совє­тську зневагу до «поля­чи­шек», а й глиб­ші компле­кси, зокрема заздрість і те, що Юнґ би на­звав проек­ці­єю назовні власної «ті­ні». Як і ко­ж­на народна при­казка, вона не ли­ше озвучу­вала певну жи­тейську му­дрість, а й виявля­ла її непевність та нео­статочність. Бо ж незапере­чні істи­ни є на­стільки оче­ви­дни­ми, що при­казок не по­тре­бу­ють.

Правди­вий «закордон» почи­нався і справді не в Польщі, а значно далі — за Бе­рлі­нським му­ром, за «залі­зною завісою», прони­к­ну­ти за яку пере­сі­чним ме­шканцям комуністи­чно­го раю бу­ло немо­ж­ли­во. Сказане, про­те, не означає, що по­трапи­ти до Польщі (чи іншої «брат­ньої соціалі­сти­чної краї­ни») бу­ло набага­то ле­г­ше. Хоч усіх їх і не вва­жа­ли правди­ви­ми «пти­ця­ми», се­б­то «за-грани­ця­ми», ви­їжджа­ти до них мо­ж­на бу­ло ли­ше на за­про­ше­н­ня пере­ві­рених роди­чів або ж у складі так званої «тури­сти­чної групи» за пу­ті­вками, що їх роз­поділя­ли серед пере­дови­ків ви­робни­цтва, громадських активістів, стука­чів та інших ло­я­льних, а ще кра­ще — гіперло­я­льних під­даних.

У середи­ні 70-х я ви­рі­шив теж спробувати — хоча й не мав особли­вих ілю­зій що­до офі­ційної від­повіді. Це був, рад­ше, екс­пери­мент на само­му собі — рі­зновид, сказати б, польових дослі­джень. І від­повідь із ОВІ­Ру справді при­йшла через кі­лька міся­ців — саме