Читати книгу - "Лексикон націоналіста та інші есеї, Микола Юрійович Рябчук"

Советська держава бу­ла виня­тково дбайли­вою. Вона знала по­тре­би всіх своїх громадян ку­ди кра­ще за них самих.

Тож до Польщі я по­трапив допі­ру 1989 року, у роз­палі пере­стройки, незадов­го до пере­творе­н­ня ті­єї не зовсім справж­ньої «за­грани­ці» у справж­ню, — чо­го я тоді, щи­ро ка­жу­чи, не споді­вався, хоча зміни вже ви­сі­ли в пові­трі. І я справді ди­хав тим бе­ре­зневим пові­трям, міся­чи череви­ками сні­гову ка­шу на варшавських вули­цях, ледь устига­ю­чи за мої­ми польськи­ми друзя­ми, ко­трі намага­ли­ся показати мені за той перший і, хтозна, мо­ж­ли­во, остан­ній при­їзд геть усе — фа­нтасти­чні ко­ле­к­ції сам­ви­даву, що їх продавали на по­двір’ї уні­верси­тету, дис­ку­сії у ПЕН-клу­бі, ви­ставу за п’єсою Га­вела, ко­тра йшла вже ці­лком ле­га­льно, дарма що сам автор іще си­дів у че­хосло­ва­цькій в’язни­ці, фільми усла­вле­них польських ре­жи­серів, що бу­ли зня­ті з екранів 1981 року або так ні­ко­ли на них і не ви­пу­ще­ні. У поме­шкан­ні Яцека Ку­роня ми слу­ха­ли пізно вве­че­рі до­те­п­ні роз­повіді господаря про пере­говори за «круглим сто­лом», за яким комуністи вже на­че­б­то по­годи­ли­ся з форму­лою «ваш уряд, наш пре­зи­дент», але ще без­ліч деталей майбу­т­ньо­го ком­промісу і фа­кти­чної пере­да­чі влади чекали узгоджень.

До трі­у­мфа­льної пере­мо­ги «Со­лі­дарності» на перших не зовсім вільних, та все ж конку­рент­них ви­борах зали­шало­ся три міся­ці, до паді­н­ня Бе­рлі­нсько­го му­ру — вісім, до роз­валу СС­СР та здобу­т­тя Украї­ною незале­ж­ності — два з поло­виною роки. Ми, звісно, хо­ті­ли цих змін і, як мо­гли, пра­цю­вали на їхнє на­ближе­н­ня. Але ні­хто не знав достемен­но, як далеко зайде пере­стройка і чи, взага­лі, не зупи­нять її одно­го дня генерали ген­штабу, полковни­ки КҐБ чи не­роз­кая­ні блю­стителі сталі­ністських принципів у кабінетах ЦК. Мало хто пам’ятає сьо­годні, що то­го само­го дня, 4 червня, ко­ли «Со­лі­дарність» свя­тку­вала пере­мо­гу над

комуністами, їхні ки­тайські однопартійці ча­ви­ли та­нками демонстрантів на май­дані Тя­ньа­нь­мень, доводя­чи спробу та­мте­шньої пере­стройки до ці­лком іншо­го заверше­н­ня.

Ми мали до­стат­ні під­стави очі­ку­вати поді­бно­го. Власне, ми й ба­чи­ли щось поді­бне — спершу в Алма-Аті по­тім у Тбілі­сі й Баку, по­тім у Вільню­сі й Ри­зі. І наре­шті — 19 серп­ня 1991 року в Москві. Ми знали, звісно, що си­стема стру­х­ля­віла, але ні­хто не знав, до якої мі­ри і як шви­д­ко й на­скільки без­кровно вона ві­ді­йде у не­бу­т­тя. Ми знали, що вона опи­рати­меться і принаймні в цьо­му не поми­ля­лись. Ко­ж­но­го дня ми трі­шки роз­ши­рю­вали про­стір свободи, але водночас від­чу­вали, що на­ступ­но­го дня все мо­же заверши­ти­ся, урвати­ся і поверну­ти­ся до найгі­рших ча­сів. Це бу­ло на­че рух по мін­ному полі, на­че гра у російську руле­тку — п’янка, запамороч­ли­ва, азарт­на і не­рвова.

Ми справді по­спішали — прагнули поба­чи­ти, ви­сло­ви­ти все те, що ще вчора бу­ло заборонене і, хтозна, мо­ж­ли­во завтра бу­де заборонено знов. Ми ку­пу­вали деся­тки звільнених від цензури кни­жок, перед­пла­чу­вали не­ймовірну кі­лькість “заборонених” ча­сопи­сів, вклю­чно з якою-не­будь естонською “Советской Мо­ло­де­жью” та обласною франкі­вською “Га­ли­чи­ною”. Кі­лькох жит­тів не ви­стачи­ло б, аби все пере­чи­та­ти. Але ж чи­та­н­ня, тоб­то не ли­ше чи­та­н­ня, бу­ло го­ло­вною метою всіх цих при­дбань та накопи­чень.

Під­сві­до­мо, га­даю, ми поводи­лись як ри­би­ни, що від­кла­дають ти­ся­чі ікрин із надією, шо якась їхня невели­ч­ка ча­сти­на пере­жи­ве всі зне­годи й продовжить рід бу­ло щось воісти­ну інсти­нкти­вне, біо­ло­гі­чне у то­му драйві. Ну, і що роби­ти те­пер з усі­єю ті­єю ікрою?..

Я по­троху ви­ки­даю пере­бу­довні га­зети, від­даю до бібліо­тек кни­жки і жу­рнали. Але вперто збе­рі­гаю ті пожовклі, по­га­но» якості польські кни­жки і ча­сопи­си, які привіз у чи­малих торбах 1989 року з Польщі.

За комунізму той край, мо­же, й не був «справж­нім закордоном» у сенсі реальних політи­чних свобод та фа­кти­чної суверен­ності. Про­те для нас, украї­нців, він, без­умовно, був іншим сві­том у сенсі від­кри­тості, інтелектуа­льно­го драйву, ми­сте­цької від­ваги чи навіть зу­хвало­сті. Партійна ди­кта­тура у Польщі не бу­ла та­кою брута­льною, як у інших краї­нах комуністи­чно­го блоку. І походи­ло це не від доброї волі місцевих партійців та каге­бе­шни­ків, не від якоїсь їхньої особли­во ла­гідної вда­чі та ве­гетарі­анських нахи­лів, а від ти­хо­го опору всьо­го суспільства, від по­стійно­го сабо­та­жу, від уперто­го масово­го не­ба­жа­н­ня прийня­ти цю владу і цю си­стему — з усі­ма її мі­фа­ми, си­м­вола­ми та цін­ностя­ми — як свою власну. Вона завжди бу­ла тут чу­жою, оку­па­ційною, і саме то­му завали­ла­ся, щойно втрати­ла зовні­шню без­умовну під­три­мку. Польща справді бу­ла, як полю­бляє при­казувати Адам Мі­хнік, «найвеселі­шим бараком у комуністи­чному та­борі».

2.

Я ні­ко­ли не ви­вчав спеці­ально польської мови. Вона при­йшла якось сама собою — через ілюстровані жу­рнали, які продавали у совє­тських кі­осках, через му­зи­чні про­грами, які я під­лі­тком слу­хав по радіо, зре­штою, через теле­ба­че­н­ня, яке ми на­вчи­ли­ся з ча­сом при­ймати у Львові на саморобні антени. Усі ці ре­чі бу­ли ці­каві­ші, жваві­ші, привабли­ві­ші, ніж їхні ку­ди примі­ти­вні­ші, об­тя­же­ні ну­дною ідео­ло­гією й убогою пропага­ндою сові­ти­ські від­повід­ни­ки. Я над цим тоді не задуму­вався, але від­чу­вав інтуї­ти­вно. Польська мова, про­при не­звичні лі­те­ри з усі­ля­ки­ми га­че­ч­ками й ри­соч­ками, вияви­лась на ди­во зроз­умілою. І ли­ше по­тім я прочи­тав у якійсь му­дрій науковій стат­ті, що ні­чо­го ди­вно­го в тім нема, бо ле­кси­чно до украї­нської ближ­ча ли­ше біло­руська, далі, за польською, йде сло­ва­цька і щойно за нею, на четверто­му місці, російська.

Я, зроз­уміло, був не само­т­ній у цьо­му своє­му хобі. Серед осві­че­них украї­нців, особли­во на заході краю, це бу­ло рад­ше нормою. Не без певно­го поди­ву я довід­ався згодом, що поді­бно намага­ли­ся чи­та­ти по-польськи не ли­ше біло­руси, а й деякі росі­я­ни, ли­товці і навіть східні нім­ці. Для більшо­сті з них, га­даю, це був не ли­ше додатковий, альте­рнати­вний ка­нал інформа­ції, мо­ж­ли­вість під­клю­чи­ти­ся до сві­ту без московсько­го посередни­цтва, а й своєрідна фронда, ти­хий вияв інтелектуа­льної непокори що­до імперської гіперцентралі­за­ції та гіпері­део­ло­гіза­ції. Нелег­ку ди­фу­зію інформа­ції у закри­тих суспільствах по-своє­му добре ілюструє анек­дот із кі­нця 60-х, у якому від­лу­ню­ють модні вія­н­ня то­го ча­су — поява на Заході контрку­льтури, ру­ху гіпі, сексуа­льної револю­ції.

Анек­дот у своє­му, се­б­то в анек­до­ти­чному сти­лі пояснює, що означає «груповий секс» у рі­зних краї­нах. У Франції це означає, що зби­раю­ться мо­ло­ді хло­пці й ді­вча­та, попи­вають вино, гу­ртом коха­ю­ться і мають собі з то­го добру забаву. В Аме­ри­ці це означає те саме, з ті­єю ли­ше рі­зни­цею, що хтось один знімає це все на плі­вку, робить фільм і продає по всьо­му сві­ті, заробля­ю­чи грубі гро­ші. У Польщі це означає, що зби­раю­ться мо­ло­ді хло­пці й ді­вча­та і хтось один, хто побував на Заході й привіз нелегально ві­деокасету, показує при­сут­нім той фольм. У Москві — зби­раю­ться хло­пці й ді­вча­та і хтось, хто