Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

його ті думки в грудях. Не міг навіть вслухатися в биття серця, як це робив раніше, коли хотів стишити всі жалі й страждання; не мав-бо вже серця.

У букових лісах на Погір’ї повно оманних балок і схожих один на одного закамарків. Навіть тим, які добре знають ліс — розбійникам і пустельникам, — чорти плутають дороги й водять хибними стежками.

Занурившись у свої думки, Куба йшов і йшов, поки з-під лісових буреломів не виповз ранній морок. Парубок підвів голову: небо над плутаниною букових гілок огорталося вечірніми сутінками. Тут і там росли модрини, тому він вирішив, що зайшов, мабуть, надто далеко на південь, либонь, аж під Гору Преображення, про яку Старий Мишка розповідав дивні речі. В сторонах світу важко було розізнатися, бо не міг вже бачити сонця на небі. Терен з лівого боку опускався, і хлопцеві спало на думку, що він мусив був піти по майже повному колу, а йдучи вниз, потрапить до долини річки Віслоки, вздовж якої лежали всі важливіші села й містечка — від Ясла до Пільзна.

Минуло трохи часу, поки він зрозумів, що йде зовсім не в напрямку Віслоки. Дерева росли щільніше, і щораз більше траплялося серед них модрин. Більше також з’являлося скелястих виходів, геть зелених від моху, могутніх у напівтемряві, які вироджувались у предивні форми. Долина, замість розширюватись і ставати просторішою, переходила в щораз вужчу ущелину.

Робилося чимраз темніше. Куба не мав уявлення, де він перебуває, однак уперто брів уперед, бо ліс мусив десь скінчитися, а всі яри провадили до того чи того потоку, а всі потоки спливали врешті-решт до Віслоки.

Усі, але, видно, не цей. Ніч неначе вже зовсім запала, коли Куба дійшов до порослої мохом і папоротями котловини. Зелено-сірі пісковики обмежували її зусібіч високими, на кілька чоловічих зростів, урвищами. До котловини вели також інші ущелини, а деякими текли струмочки води й збиралися в темному ставку посередині. Тихий, тихесенький дзюркіт був єдиним звуком у передвечірній тиші.

Кубі раптом страшенно захотілося спати. Він знав, що цього вечора не добереться до людських осель, а це місце здавалося таким само добрим для нічлігу, як і кожне інше в лісі. Видивився собі місце між коренями упалого бука, де мох виглядав сухішим і сипалося трохи порохна, а порохно, як відомо, гріє. Якусь хвильку приглядався до цікавих пузатих кропивників, які снували серед коренів.

Раптом з-під бука вистрелила зміїна голова, і один із птахів зник у зміїній горлянці.

Перелякані кропивники фуркнули й поховалися в різних закамарках. А гад звернув на Кубу свої спокійні злі очі й проковтнув птаха.

— Чого ти тут шукаєш, людське м’ясо?

Був він блискучий і гарний, і величезний, товстий, як тулуб хлопчика. Плями на його голові блищали барвами призахідного сонця.

— Прошу, не їж мене, о добрий пане змію, — попросив Куба. Він дивно почувався, бо промовив ці слова без особливого переконання. Було йому, власне кажучи, все одно, бо зміїне черево не здавалося гіршою могилою, ніж яма за цвинтарним плотом.

— Хссс! А чому б це я не мав тебе їсти? — Змій підповз ближче, дуже близько. Майже торкався хлопця роздвоєним язиком.

— Не знаю.

— Ти дуже хоробрий або дуже дурний, хссс.

— Я не хоробрий, пане змію.

— Облиш його, — озвався інший змій, ще більший від попереднього, коли несподівано висунувся з-поміж скель ущелини, якою прийшов Куба. Хлопець мусив минути його десь по дорозі й навіть не зауважив. — Облиш його, або я зжеру тебе. Він порятував одну з молодих змій, коли та заблукала поблизу поганого джерела, там, де повітрям неможливо дихати.

— Це людське м’ясо, хссс, — заперечив перший. — Людські м’яса винищують наших дітей і не дозволяють їм пити молоко з коров’ячих вим’їв.

— Не це людське м’ясо, — заперечив більший змій.

— Я прагну з’їсти його серце. Годі вже з мене кропивників.

— Я не маю серця, шановні змії.

— Не маєш серця? — здивувався другий гад і підповз ближче.

Поволі обплів Кубу своїм тілом, петля за петлею, аж хлопець не міг поворушити навіть пальцем на руці. Тоді з крон дерев спустився третій змій, молодий і маленький, і заповз Кубі в уста разом із головою і хвостом. Хлопець відчував, як гад мандрує його тілом, як ковзає по стравоходу й звивається в кишках. Нарешті змій виповз, так само як і заповз.

— Він каже правду, отці, — сказав. — Він не має серця.

— Ти, мабуть, не добачив, хссс, — мовив перший змій, але другий не звернув на це уваги, лишень послабив петлі й подивився Кубі в очі. Було це так, ніби парубок задивився в колодязь.

— Що ти зробив зі своїм серцем, людське м’ясо?

— Віддав одній дівчині.

Зашелестіло, засичало. Котловина виповнилася чорними гадами найрізноманітніших розмірів. Вони виповзали звідусіль — з моху, з-під коренів дерев, з озера посередині. І всі, всі дивилися на Кубу з повним уваги очікуванням.

Великий змій зовсім розплів Кубу й відповз на кілька кроків.

— Так, такі речі трапляються подекуди серед людей, — сказав він, уважно приглядаючись до парубка. — Як тебе називають, чоловік без серця?

— Якуб. Якуб Шеля, пане.

— Надходять сутінки. Ти вже не зможеш сьогодні дістатися до людських осель, Якубе Шеле, бо далеко зайшов углиб лісу. Великою є зміїна вдячність за порятунок навіть найменшого з наших дітей, але сьогодні ми вже не зможемо надати тобі супроводу; ми лягаємо спати раніше від людей, і сон наш глибший. Знай також, що вночі пралісом блукають прояви старі й таємничі, грізні навіть для змій. Тому лягай тут з нами, бо мох м’який, а порохно сухе, і попий води з нашого джерела. Вона підкріпить тебе не гірше від людського їдла й напоїв.

Куба був втомлений і спраглий, а шлунок у нього скручувався від голоду у вузол. Пам’ятав, однак, розповіді Старого Мишки, що, потрапивши до чарівної країни, не слід у ній нічого їсти ані пити, бо можна там залишитись назавжди й ніколи не знайти дороги назад у світ людей.

— Бо стільки всього там на тебе чекає, Якубе, — захихотів перший змій. Кілька інших гадів розсипалися в глузливому сміхові. — Біль і голод, і могила за плотом цвинтаря, і хробаки, і непам’ять. Справді, стільки речей, заради яких варто вернутися.

Куба відчув, що палає від сорому, і то палає подвійно: раз — бо почувався голим під поглядом тих спокійних недобрих очей, а два — бо зрозумів, що гад сказав правду, і в світі людей ніщо не чекало на Кубу.

Тож він, не вагаючись, вклякнув біля ставка, занурив обидві