Читати книгу - "Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ідучи раз попри велике господарство, Аліпій побачив кремезного чоловіка, який рубав дрова. Він пішов до нього й привітався:
— Дай Боже щастя!
— Дай Боже і вам. Що привело вас до мене, чоловіче добрий?
— Я шукаю одну жінку. Може, ви знаєте її.
— Як її звати?
— У тому то й діло, я не знаю її імені. Вона висока, худа, має довгу чорну косу, темні очі й високі вилиці.
— О, це, мабуть, Гнатова донька! Ідіть отуди, третя хата зліва.
Піднесений на дусі Аліпій побіг до тієї хати й постукав у двері. На порозі з'явилася кароока дівчина з довгою чорною косою. Вона усміхнулася до Аліпія й запросила до хати. Дівчина була низького зросту, мала гарненьке кругле личко й чарівну усмішку. Та це не була та жінка, яку він шукав.
— Що привело вас до моєї хати, чоловіче Божий?
Аліпію незручно було говорити дівчині, що він шукав іншу жінку і не туди потрапив. Він тільки попросив у неї води.
— Ви, бачу, втомлені дорогою і знеможені. Сідайте за стіл.
Дівчина подала йому кубок свіжого молока й кусок хліба. Аліпій справді зголоднів за цілий день шукання і радо з'їв подані йому дари. Подякувавши дівчині, пішов шукати далі. Він ходив від хати до хати, з одного кінця вулиці в другий, але ніде не було й сліду тієї жінки.
Щойно коли ставок покрився кригою, а на землю падав густий сніг, — Аліпій зневірився й перестав шукати жінку.
11. Духовна розмова з монахом і зустріч з останньою нареченою
Та не сиділося Аліпію в домашньому затишку. Думки про Наречену знов почали тривожити його душу й розбурхувати уяву. Як тільки стопився сніг і трохи підсохло під ногами, він вибрався у пошуки.
Дійшовши до містечка, замість скручувати направо перед домом регістрів, він пішов прямо в напрямі церкви. Перекидаючи в умі тяжкі думки, ішов під гору й не помічав, що діялося навколо нього. Раптом глянув перед себе й побачив велику кулю, яка займала піввулиці й летіла згори прямо на нього. Переляканий Аліпій перебіг на другий бік вулиці. Та куля зупинилася перед ним, а з її нутра прорвався голос:
— Чому ти, грішнику, втікаєш від мене, як від прокаженного!?
Аліпій отетерів. Приглянувся уважніше й побачив напроти себе сердитого монаха.
— Чому ви прозиваєте мене грішником! — розсердився в свою чергу Аліпій.
— А тому, що ти втік на другий бік дороги.
— Що в цьому грішного?
— А те, що ти злякався, що не зможеш розминутися зі мною.
— Так, це правда. Але яке це має відношення до грішності?
— А таке, що ти думав, як і більшість вірних християн, що монахи те й тільки роблять, що обжираються.
— На це бувають очевидні причини, — Аліпій зміряв монаха поглядом, вертикально й горизонтально.
— Це тобі так здається, бо людський зір оманливий. І кожний, хто гляне на мене нормальним зором, негайно подумки прозиває мене ненажерою. Та коли глянув би на мене очима душі, то побачив би зовсім інший образ.
— Який саме?
— Побачив би, що мене розпирає дух Божий, а не обжирство.
— Велика сила того духа…
— А ти як думав!
— Та саме так.
— А куди ти йдеш? До церкви?
— Ні.
— То ходи зі мною до шинку.
— Не можу, мені дуже спішно.
— То дай мені на пиво. У мене порожні кишені й мушу покладатися на християнське милосердя.
Аліпій дав йому кілька мідяків.
— Спасибі. А куди ти так спішиш?
— Мені негайно треба шукати Наречену.
— А де вона живе?
— У віллі Нареченої.
— Ти хотів сказати в «Домі Наречених».
— У віллі була тільки одна Наречена.
— В «Домі Наречених» також залишилася тільки одна.
— То де цей дім?
— Іди попри дзвіницю вниз. Коли дійдеш на край містечка, скрути направо. Там у яру побачиш розвалену камінну браму. Заходь у браму і спустися сходами вниз.
— Але перед віллою моєї Нареченої не було розваленої брами.
— Хто краще знає, я чи ти?! — обурився монах.
Аліпій знітився.
— Може, колись і не було там брами, але тепер напевно є. Я щойно вчора був у тому домі.
— Але коваль казав мені, що треба йти в протилежному напрямі до вілли Нареченої, в південно-західному.
— Хто, по-твому, мудріший, я чи якийсь там коваль?
— Коваль, думаю…
Та ображений монах не дав Аліпію закінчити речення й кинувся на нього:
— Ти грішнику нещасний! Ти сатанинська личино! То для тебе духовна особа дурніша за коваля!
Монах натиснув на Аліпія величезною масою свого тіла, і той ледве вислизнув через маленьку шпарину і втік.
Ідучи під гору Аліпій роздумував: все ж, у розповіді монаха була окрушина правдоподібності.
І, може, все-таки варто піти до того дому. Він пішов попри дзвіницю вниз і, дійшовши на окраїни містечка, скрутив направо і спустився в оброслий кущами й деревами яр. І справді, відразу побачив напіврозвалену браму, за якою простягалася велика кам'яна будівля, яка до половини запалася в землю. Навколо не було ніяких ознак, що там хтось жив. Аліпій відразу усвідомив, що все це не мало ніякого відношення до його Нареченої. Але цікавість потягнула його далі.
Він зайшов у браму й побачив розвалені сходи, які вели вниз. Уважно спустився тими сходами, як наказував монах, і зайшов у велику темну залу. На протилежному кінці зали виднівся вівтар із почорнілим розп'яттям. У лівому кутку при вході світилася свічка, при якій сиділа постать у чорному й молилася. Аліпій стояв і не знав, що робити. Щоб привернути увагу тієї постаті, закашляв. Постать стрепенулася, глянула на нього і дрібненькими кроками потупцювала до Аліпія.
— Славайсу! — привітався Аліпій перший.
— На віки вічні слава!
Перед ним стояла висохла й покрита зморшками монахиня. Здавалося, що густа сітка зморщок єдина стримувала її кості, щоб не порозліталися.
— Синочку, ти справив мені велику радість! Я так давно не бачила людей, — приємним наспівом заговорила монахиня.
— Я випадково дізнався про ваш монастир… — промимрив Аліпій і не знав, що говорити далі.
— А чому ти шукав наш монастир?
— Я насправді шукав за Нареченою, і мене послали сюди.
— І добре зробили. Я і є наречена.
Аліпій ще раз злякано глянув на монахиню. Невже це його Наречена? Невже вона аж так постарілася?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аліпій II і його наречена, Богдан Миколайович Бойчук», після закриття браузера.
