Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

що в Мідтауні35 Мангеттену, де, без будь-яких оголошень чи прелюдій, ввірвався в кабінет президента компанії. Розкривши пакунок, він поклав маслянистий, розібраний карбюратор на бездоганний президентський стіл.

Сам президент, який ніколи ні сном ні духом не чув про Джо Патроні і з яким ніхто ніколи не бачився без поперед­ньої домовленості, нетямився з люті, поки Джо йому не сказав: «Якщо хочете, щоб кілька ваших літаків не долетіли до своїх місць призначення, вперед, виженіть мене. Якщо ж ні, сядьте та послухайте».

Президент сів — поки Джо Патроні запалював сигару — та вислухав. Пізніше він викликав свого віцепрезидента з інженерних питань, який опісля наказав провести механічну модифікацію, що нейтралізувала небезпеку обледеніння карбюратора під час польоту, яку Патроні обстоював — безуспішно, перебуваючи на низьких рівнях, — уже кілька місяців.

Пізніше Патроні дістав офіційну подяку, а сам інцидент став ще одним додатком до й без того багатого фонду історій італійця. Незабаром Джо підвищили до старшого керівника, а за кілька років він дістав важливу посаду началь­ника служби технічного обслуговування в Міжнародному аеропорту Лінкольна.

Ходили також поголоски, що стосувалися особистого життя, а саме, що Джо Патроні кохається зі своєю дружиною Марі так само часто, як інші чоловіки насолоджуються передвечірнім аперитивом — тобто більшість ночей. Це була правда. До речі, саме цим він був зайнятий, коли з аеро­порту надійшло телефонне повідомлення про реактивний літак «Аерео-Мехікан», який попросив допомоги у «ТВЕ».

Та ж чутка стверджувала: Патроні кохається так само, як і робить усе інше у своєму житті — з довгою тонкою сигарою, що безтурботно стирчить з кутика його рота. Це ж неправда, принаймні тепер. Марі, після того як впоралася з кількома загораннями подушок під час ранніх років їхнього шлюбу — завдяки тому, що під час навчання стюардес у «ТВЕ» навчилася їх гасити, — категорично заборонила сигари в ліжку. Джо підкорився такому наказу, бо кохав свою дружину. Мав на це причини. Коли вони одружилися, вона була, мабуть, найпопулярнішою та найвродливішою стюардесою всієї системи авіакомпаній, а після дванадцяти років та трьох дітей і далі могла позмагатися з більшістю своїх наступниць. Були люди, які вголос загадувалися, чому Марі — за якою упадали командири та другі пілоти — взагалі віддала перевагу Джо Патроні. Проте Джо, навіть як молодий начальник бригади техобслуговування, коли вони познайомилися, мав свій особливий підхід та повністю задовольняв Марі — в усіх важливих аспектах — відтоді й аж дотепер.

Ще однією рисою Джо Патроні було те, що він ніколи не панікував під час надзвичайних ситуацій. Натомість швидко оцінював кожну, надавав усім окремий пріоритет та вирішував, чи варто йому закінчити попередні справи перед тим, як розбиратися з новою. У справі «Боїнга-707», який застряг на злітно-посадковій смузі, інстинкт підказав йому, що ця криза на рівні між середньою та серйозною, тобто він мав час закінчити те, що робив зараз, або повечеряти, але не і те, й інше. Відповідно, він не повечеряв. Згодом Марі в халаті метнулася на кухню та зрихтувала кілька сандвічів, щоб Джо перекусив упродовж своєї двадцятип’ятимильної поїздки до аеропорту. Він саме жував один з них.

Джо вже не вперше викликали до аеропорту після повного робочого дня, та сьогодні погода була гіршою, ніж будь-коли на його пам’яті. Наслідки триденної бурі виднілися всюди, тому дорога була важкою та небезпечною. Здоровенні кучугури вишикувалися вздовж вулиць, а снігопад не припинявся. І на швидкісних автострадах, і поза ними транспорт ледве повз або й зовсім не рухався. Навіть з шинами підвищеної прохідності на «б’юїку Вайлдкет» Джо Патроні зчеплення було слабким. Склоочисники та склообігрівачі ледве справлялися зі шквалами снігу, а вікна потіли. Передні фари освітлювали лише невеликий відрізок дороги попереду. Деякі покинуті водіями машини перетворили дороги на смугу перешкод. Очевидно, що люди мали нагальну причину виїхати кудись сьогодні. Патроні глянув на годинник. Його власне авто й машина прямо спереду не рухалися вже кілька хвилин. Далі попереду він бачив інші, також нерухомі, а праворуч простяглася ще одна вервиця автомобілів. Мало того, жодної автівки не проїхало з протилежного боку, певно, через блокування всіх чотирьох смуг. Джо вирішив, якщо нічого не зміниться за п’ять хвилин, він вийде з машини й розбереться що до чого, хоча споді­вався цього уникнути. Ще буде вдосталь часу змерзнути й відчути себе жалюгідно — доля, яка його, без сумніву, чекає сьогодні до закінчення ночі — після прибуття в аеропорт. Тим часом Джо додав звуку в автомобільному радіо, що було на хвилі рок-н-рольної станції, та випустив дим сигари.

Минуло п’ять хвилин. Попереду Джо Патроні бачив, як люди виходять з машин і тягнуться вперед, тож приготувався приєднатися до них. Він був узяв з собою парку з підкладкою з овечої вовни та щільно закутався в неї, накинувши на голову каптур. Потягнувся за надпотужним електричним ліхтарем, який завжди носив при собі. Коли дверцята відчинилися, всередину ввірвалися вітер зі снігом. Джо вибрався з авто та похапцем захряснув двері.

Він брів уперед, поки навколо хряскали дверцята інших машин та озивалися голоси: «Що трапилося?» Інший голос відповів: «Якась аварія. Просто жесть». Поки він підбирався ближче, попереду завиднілося світло фар, тіні заворушилися, розступились і перетворилися на скупчення людей. Новий голос заговорив: «Кажу тобі, вони ще довго не зможуть тут усе розчистити. Ще не одну годину тут простовбичимо». Попереду бовваніла здоровенна темніша тінь, частково окреслена червоними вогнями. Нею виявилася величезна вантажівка з причепом, що лежала на боці. Громіздка вісімнадцятиколісна машина лягла впоперек дороги, повністю заблокувавши рух. Частина вантажу — очевидно, ящики з консервованими продуктами — виверглася назовні, й кілька авантюристів уже кидали виклик снігу, хапали ящики й тягли їх до своїх автомобілів.

На місці були дві патрульні машини поліції штату. Співробітники поліції опитували водія вантажівки, який здавався неушкодженим.

— Я тільки торкнувся тих сраних гальм, — голосно висловлював своє невдоволення той. — А вона схилилася й перекинулась, як ото лярва якась.

Один з поліцейських зробив запис у блокноті, і якась жінка пробурмотіла до чоловіка поблизу:

— Як думаєш, він записує оте, останнє?

Інша жінка вигукнула:

— Та до сраки теє все. — Її пронизливий голос підхоплював вітер. — Чого ті копи нікуди не заберуть те одоробало?

Один з поліцейських підійшов ближче. Його уніформу майже