Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

7

— Стільки турбот, — Сергій надпив зі стакана, — ми з тобою так давно не бачились.

— І справді, — я видавив коротку посмішку, — завжди не вистачає часу.

— Як там клуб? Все добре?

— Більше ніж. Особливо бої… Бляха, я такий радий, що мені прийшла ця ідея.

Сергій нічого не відповів, лише задумано покрутив стакан, дивлячись на нього. Проте я не звинувачую його. Та й я ніколи не потребував чийогось схвалення. Як мені вдалось дізнатися, у них з дружиною зараз якісь негаразди. Чергове підтвердження моїм принципам — шлюб це жахливо. Сергій заїхав до мене додому на деякий час просто побачитись і ми говорили про все, але ні про що. Він щось розповідав, а я лише постійно оновлював телефон, тому що чекав на якісь новини від Ігора. Адже саме в цей момент Тереза таки поїхала до ресторану, де працює Остап. Отже… мій план спрацював і вони нарешті зустрінуться. Ще якийсь час ми з Сергієм розмовляли, але потім він все ж поїхав. Ніяких новин ще досі не було і це мене починало шалено дратувати. Я ходив вітальнею і навіть сигари мені не хотілося. Потім пролунав дзвінок, але це розізлило мене ще більше, бо це був не Ігор, а Діана.

— Чого тобі!? — грубо сказав я.

— Це…— вона схлипнула, — я маю дещо… Тато казав, що ти просив…— вона говорила дуже незрозуміло, хрипло, наче зірвала голос.

— Що таке? — я вже сказав трохи спокійніше, бо цей стан сестри був максимально дивним.

— Можна я приїду? — врешті зрозуміло сказала Діана.

— Ну… добре, — я закотив очі, а вона різко вимкнула дзвінок. 
Не минуло й десяти хвилин, як авто сестри різко загальмувало на гравії, яким було вистелене місце для парковки. Я різко вийшов надвір, щоб висловити своє невдоволення, але Діана вже стояла переді мною. Заплакана, чорні розводи від туші були по цілому обличчю, волосся прилипало до мокрих щік. Її шкіра почервоніла, а тіло все тремтіло. На мить я просто застиг, взагалі не розуміючи, що відбувається. А потім Діана просто кинулась до мене і обійняла. Але в цих обіймах вона наче хотіла знайти хоч якусь підтримку, захист. Сестра продовжувала ридати мені в груди і я не витримав та обійняв її у відповідь. Щось неприємно клацнуло всередині. Так, я практично ненавиджу її. Та в такому стані бачу вперше. І хочеться голову знести тому, хто з нею таке вчинив.

— Я…я…— вона жахливо схлипувала, що я не розумів практично жодного слова.

— Тихо, — я охопив її за плечі та глянув в очі. Вони були скляними та наче взагалі неживими.

— Хочу зникнути, — Діана знову заридала і притулилась до мене.

— Не треба. Спокійно… Давай зайдемо в будинок, — я продовжував обіймати сестру і ми повільно йшли всередину. Я сам собі не вірив, але чудово розумів, що залишити її в такому стані просто не можу. 
Діана повільно опустилась на диван і заховала обличчя в руках. Її плечі тремтіли, але вона не видавала більше жодного звуку. Я не на жарт злякався за неї. Спочатку мені було дивно, що ж могло довести Діану до такого стану. Але потім, здається, почав здогадуватись.

— Тато передав тобі якісь документи, — раптом заговорила вона, коли трохи заспокоїлась, — йому самому не вийшло. А я й так їхала сюди.

— Куди саме? — я присів, щоб дивитися їй в очі, — Діано, куди ти їхала? А точніше, до кого?

— Ти…— на її очах знов зʼявились сльози, — звідки ти знаєш…

— Прокляття! — я різко підвівся да вдарив кулаком об долоню, — хіба я не казав тобі забути цього клятого Остапа!? Він не кохає тебе, ніколи не кохав. Ти лише псуєш собі через нього життя!

— Я знаю, — сестра шмигнула носом, — він сьогодні сам мені це все сказав. Ще й я застала його, як він цілувався з якоюсь дівчиною…

— Що? — я підняв брови від здивування.

— Захаре, що мені робити? Я відчуваю себе такою ідіоткою. Але мені так боляче… Він просто розбив мене…

— Найперше — заспокоїтись. І забути про цього ідіота. Ще знайдеш кохання свого життя. Чи що ти там хочеш, — я байдуже махнув рукою. 

— Але Остап і є моїм…

— Досить, — я перебив її, — ти не будеш говорити про нього в моєму домі, ясно? Не принижуйся вже так, припини. Май хоч краплину гордості.

— Я не чекала підтримки від тебе, якщо чесно, — Діана підняла на мене свої великі почервонілі очі.

— Вважай це моїм подарунком. А тепер йди вмийся, а я займуся татовими паперами.

Сестра пішла до ванної, а я важко видихнув. Чомусь було дуже складно розмовляти з нею та заспокоювати. Я насправді розхвилювався і це було надто дивно. Невже я втрачаю сам себе. І стаю схожим на тих всіх тюхтіїв. Як тільки я взяв до рук документи, задзвонив телефон. Це був Ігор.

— Захаре, ти маєш те, що ти хотів. Мої люди зробили купу фото. І вони провокативні.

— Невже!? — я різко підвівся і усмішка не сходила з мого обличчя, — надішли мені їх. Негайно. І продовжуй слідкувати за ними.

— Зрозумів, зроблю. До речі, я б хотів з тобою поговорити.

— Про що?

— Не по телефону. Можна заїхати в офіс?

— Добре, — я неохоче відповів, — завтра чекаю.

Я вимкнув дзвінок і постукав телефоном по підборіддю. Про що він хоче говорити? Враховуючи, що в нього є вже одне попередження, я починаю не надто сильно довіряти йому. Він зробить ту роботу, яка мені потрібна і доведеться викинути Ігора з мого клубу та з мого життя. 
Вранці я прокинувся і зауважив, що Діани ніде нема. Проте ліжко було незастелене, її одяг розкиданий. Мене трохи затрясло від злості, але я зрозумів, що вона кудись дуже поспішала. І звісно ж, усвідомлення зʼявилось одразу. То ж я поїхав за нею до будинку Терези. Там звісно ж Діана влаштувала сцену, за що мені було неймовірно соромно. Вдалося навіть перекинутись декількома словами з Терезою, згадати про Остапа. Але вона була такою напруженою і надто дивною, тому не захотіла довго говорити зі мною. Зрештою, розмови були мені не потрібні, лише ще декілька їхніх зустрічей, щоб у мене було побільше фото.

— Діано, що з тобою? — я спитав сестру, коли вона сиділа на дивані та стискала свої коліна.

— Я не знаю, — вона похитала головою, — наче я сходжу з розуму. Це все так жахливо? — вона ледь чутно спитала.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍