Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

Я пішов за своїм списком ютуб-каналів, переглядаючи давніші відео повстанських груп із тих країв, де помітили нову зброю, і з’ясував, що вперше вона з’явилася десь на початку 2013 року. Схоже, бунтівники з південного заходу отримали велику партію такого озброєння через кордон з Йорданією. Я припустив, що хтось із іноземних прибічників переправив величезний таємний вантаж одному з найбільших збройних угруповань поблизу Дар’а, і вже ця група потім роздавала зброю іншим формуванням у регіоні. Цікаво, що всі повстанські групи, які хизувалися новою зброєю, були пов’язані з поміркованим крилом опозиції. Тож імовірно, що цю зброю постачали саме тим угрупованням, які могли протистояти Фронту ан-Нусра — спорідненій з Аль-Каїдою організації, яка нарощувала свій вплив.

Якби мені вдалося знайти беззаперечні докази міжнародної контрабанди зброї, це стало б надзвичайною подією — не лише як новинна сенсація, а й як свідчення, чого можна досягти в розслідуванні за відкритими джерелами. Я лише відстежував публікації в соцмедіа, насамперед у ютубі, розпізнавав незвичну зброю і вносив її в реєстр. Це було елементарно — порівняно з тим, як ускладнилися розслідування Bellingcat через кілька років. І все-таки це було доказом життєздатності концепції, навіть дієвішій завдяки своїй простоті.

У наступні дні й тижні я відзначав інше озброєння з колишньої Югославії — часто в районах, віддалених від кордону. Контрабандна зброя була ділом серйозним 104 — можливо, йшлося про переламний момент у цій війні. Я поділився знахідками в блозі Брауна Мозеса, та невдовзі в мене з’явилася платформа з ширшою аудиторією. Блог New York Times під назвою «На війні» публікував матеріали знавців різних конфліктів. До мене звернулися в лютому 2013 року з питанням, чи я маю щось таке, що може зацікавити їхніх читачів. Я надіслав їм огляд своїх нещодавніх знахідок і став чекати. Нарешті відповіли: матеріал їх зацікавив, але далі вони візьмуться за цю тему самостійно. Сі Джей Чиверс разом із вашингтонським репортером Еріком Шмідтом надіслали мої докази посадовцям і отримали відповідь: це правда. Саудити з відома американського уряду замовляють зброю в Хорватії, переправляють її літаками до Йорданії, а звідти через кордон довозять Вільній сирійській армії. Уперше було розкрито головний шлях озброєння сирійської опозиції.

26 лютого 2013 року на першій шпальті New York Times вийшла стаття під заголовком: «Перестановка сил: є дані, що саудити озброюють сирійських повстанців» 105:

За словами поінформованих американських і західних посадовців, Саудівська Аравія профінансувала замовлення великої партії піхотної зброї з Хорватії і таємно переправила її антиурядовим угрупованням у Сирії, прагнучи вивести країну з кривавого пата, в якому президент Башар аль-Асад усе ще міг чіплятися за владу...

Застосування багатьох видів озброєння — зокрема конкретного типу безвідкатної гармати югославського виробництва, а також штурмових гвинтівок, гранатометів, кулеметів, мінометів і ручних реактивних гранатометів для ураження танків та інших броньованих машин — неодноразово зафіксував блогер Еліот Гіґґінз, який пише під іменем Браун Мозес і документує розповсюдження нової зброї на території конфлікту.

Чиновники, процитовані в цій статті, заявили, що зброю отримано із залишків, які Хорватія зберігала після Балканських воєн 1990-х років. Попереднього літа хорватський високопосадовець повідомив про ці залишки американцям — на випадок, якщо когось цікавитиме постачання зброї сирійським повстанцям 106.

Я написав для блогу «На війні» додатковий матеріал, де розповів про свої методи розслідування. Тим часом британський парламентар Том Вотсон, один із моїх контактів, який долучився до роботи Брауна Мозеса під час телефонного скандалу, порушив відповідні питання в парламенті 107. Відвідування моєї сторінки стрімко зросло: 72 000 переглядів у березні 2013 року, і вже 137 000 — у травні. За перший рік блогерства я пройшов шлях від повної невідомості до понад пів мільйона переглядів.

Guardian так зацікавилися блогером нізвідки, що вирішили дізнатися й розповісти про мене більше. Я вже давав безліч інтерв’ю, але завжди — про свою роботу та знахідки. Мене не запитували, а я не розповідав нічого про себе особисто. «Журналісти припустили, що я з галузі торгівлі зброєю, — розповідав я інтерв’юеру. — Але до Арабської весни я знав про зброю не більше, ніж будь-який користувач іксбокса. Мої знання не виходили за межі фільмів зі Шварценеґґером чи про Рембо» 108. Недоброзичливці досі повторюють цю цитату, що має довести мою некомпетентність. Вони впускають головне: я справді був некомпетентним, але навіть така стороння людина може зробити вагомий внесок у справу.

Після інтерв’ю в Guardian на мене посипалися запити від CNN, британського Channel 4 News, німецького ARD. У сюжеті CNN мене показали за ноутбуком на кухні: поряд стояв доньчин стільчик для годування, на тлі були розкидані іграшки. Тоді я саме не мав офіційної роботи, і на цьому вони побудували історію: безробітний татусь доглядає за малою дитиною і водночас розкопує сенсації про громадянську війну в Сирії.

Того тижня знімальна група з іще одного телеканалу приходила до нас додому мало не щодня, що викликало дивний дисонанс. Після років найманої праці я нарешті знайшов те, що було для мене важливим і цінним, у чому я досягнув серйозних результатів, чому хотів присвячувати весь свій час. Проте цим я не заробляв на життя. Насправді я ледь зводив кінці з кінцями, а ще мав сім’ю, яку потрібно утримувати. Здавалося, єдиний вихід — попрощатися з Брауном Мозесом. «Я хотів би вести блог вічно, але мені ще треба сплачувати кредити», — написав я у твітері. Шквал відповідей: «Можеш бодай спробувати спільнокошт», — писали мені.

Почали надходити внески — не надто великий, але стабільний потік. За кілька тижнів я досягнув скромної мети в 6000 фунтів стерлінгів 109. Це дало передишку на кілька місяців. І на той час припало моє найбільше розслідування.

Із самого ранку 21 серпня 2013 року 110 одне за одним посипалися нові відео — і вони були жахливі. Протягом ночі на передмістя Дамаска падали ракети, що приземлялися з глухим ударом, але не вибухали. Випари ширилися кварталами, люди падали на вулицях, з носів і ротів у них ішла піна, зіниці звужувалися,