Читати книгу - "Не хотіла Ліза заміж, Янина Кап (Зоя Маг)"

Не питаючи, хто там, бо часто у них люди просто хочуть зайти, натисла кнопку відкриття підʼіздних дверей і знову помчалась до рятівного душу. Швидко увімкнула воду, зняла одяг і стала під пружні струмені прохолодної води. 
Та кайфувала не довго. Гість таки був до неї, бо дзвонили вже у вхідні двері. 
Знову довелось вилазити, купатися в рушник і криком: 

«Зараз йду!», відмикати замок. 
Перед нею стояв букет на ніжках. 
Ніжно-блакитно-рожева хмаринка гіпсофіли ще з якимись дрібними квіточками перевʼязана темно-зеленою стрічкою, ледь поміщаюсь в руках у худорлявого курʼєра, який одразу простягає Лізі планшетку для вводу даних.

— А від кого це? — збентежено запитала. 
— Не знаю. Там має бути картка.. — сухо відповів хлопець у форменній футболці одного з постачальників квітів і, здається видихнув. 
Букет виявився не таким важким, як могло здатися попервах, та Єлизавета все одно спочатку поклала його на стільницю кухні і знов побігла в душ. Голову таки не домила. 
Намилила волосся ароматним шампунем з екстрактом якихось квітів, прийнялась масажувати копицю, підставляючи обличчя під приємні краплі. 
Раптом в двері знову подзвонили.

«Та трясця ваші матері! Не піду! Дзвоніть!»

Цей раз вирішила не бігти і змити хоча б мило, що стікало по обличчю. 
Дзвінок повторився. 
«Та хто ж там такий наполегливий?» — промайнула в думках у Лізи. 
Квартиру розірвало від наступного більш довгого дзвінка. Хтось явно домагався її уваги. Змивши нарешті шампунь, на скоро обтерла тіло рушником, закрутила ним же волосся, накинула шовковий халатик золотистого кольору і рушила до дверей з чітким наміром надавати запотиличників бешкетнику. 
Ривком відкрила двері і завмерла. Всі слова застрягли десь на рівні сонячного сплетіння і напали там гарячою грудкою, від чого просто хапала ротом повітря. 
Гість широко усміхнувся і зробив впевнений крок в квартиру, відтісняючи хазяйку до стіни. 
Нахабства йому було не займати. Хтивий погляд волошкових очей пройшовся фігурою молодої жінки, обтиснуту халатиком, що ледь прикривав стегна на намок від волого тіла, яке з роками стало тільки привабливішим і нарешті зупинився на обличчі.

— Лізо, тобі зле? — гість поставив коричневий пакет на комод в передпокої та в один крок опинився біля жінки. Схвильовано подивився в очі, намагаючись зрозуміти її стан. 
— А хай би тебе холєра вхопила , Ярославе! Що тобі знову треба?